Dolce Vita, або Кінець гламуру

— Дар, ти що? Вона ж наша подруга!

— А я правду кажу, — по-діловому відповіла Дарина, розрізаючи своє чахохбілі. — Лілька не з тих, з ким одружуються. З нею весело, вона безтурботна і мила. Але ти можеш уявити її бєрємєнной, босой і на кухні?

— Хм, — я усміхнулася. — Вона і години вдома не всидить. А ті салати і тістечка, що у неї в холодильнику, хіба із супермаркету?

— З Підгорян. Мама щотижня потягом передає, — усміхається.

— До сих пір?! — мені пригадався той час, коли ми ще вчилися, а Лільчина матуся нас усіх дбайливо підгодовувала.

— А ти думала!

— То що, через те, що вона не вміє ліпити вареники і варити борщі, її ніхто не візьме заміж? Я теж не дуже цим захоплююсь, за мене це роблять інші. І, до речі, отримують за це гроші.

— Можна когось і найняти, але треба мати стільки бабла, щоб це собі дозволити. А ті, кого вибирає наша подружка, здатні купити собі не тільки кухарів, а й купу довгоногих дівиць. Поруч з якими Лілька програє.

— Не говори так, Дарино, — не розуміла я її песимізму.

— Коханка — це її образ. Класичний варіант. І допоки вона у собі щось не змінить, так і залишиться ні з чим, — підсумувала Трип’ята.

— Коханка… А я? Який образ ти приписала б мені? — поцікавилася я.

— Ну, взагалі то, це хліб психолога. Але я думаю, що ти — господиня, хоронителька сімейного вогнища, — з посмішкою відповіла Дарка.

— Серйозно? То ось які я викликаю асоціації! — була приємно вражена.

— А що?

— Даро, ти завжди була така мудра і начитана! Тепер мені зрозуміло, чому Рішард попросив мене переговорити з Лянкою.

— О-о! — підняла вгору брови Дарина. — Бачиш, я таки не помилилася. На жаль, я рідко помиляюся.

— Чому на жаль?

— Тому що… — задумалася, певно, над своїм особистим життям. — Давай краще Роксі подзвонимо. Нехай сюди підтягується! — запропонувала, змінивши тему.

— Вона сьогодні від самого ранку не бере трубки. Я хотіла їй відразу сказати, що маю зустріч з її чоловіком. Але…

— А… Закрилася. Вона там собі вигадала нову роботу. Намагається захопитися ідеєю створення колекції весільних і вечірніх суконь.

— Намагається… Бідолашна.

— Та все у них буде добре! Це я тобі кажу, — авторитетно.

Трип’ята завжди була про себе найвищої думки. От тільки в особистому житті їй чомусь не таланило. У мене склалося враження, що відтоді як вона обійняла свою посаду, чоловіки сахалися від неї, як вампіри від часнику.

— Треба Лянці натякнути, що вона аж занадто забавилася. Нехай не клеїть дурня, а народжує дитину. А там, гляди, і зникнуть проблеми.

— Ти думаєш? — скептично.

— Ні, — несподівано заперечує.

— ?

— Я зрозуміла його. Він — сексоголік. Не чула? — проголошує з усмішкою.

— Ні! Алкоголік знаю, шопоголік, а от сексо… — здивовано відповідаю.

— А… Читати більше треба! — жартує. — Американці нову хворобу вигадали. Поруч із наркоманією та ігроманією. Визначили, що у таких людей під час статевого акту виділяється у кров шалена кількість гормону, що називається дофамін. Виробляється звичка, і вони підсідають на секс, як на голку. Врубалася?