Dolce Vita, або Кінець гламуру

Ми з Лількою розреготалися, як дві дурепи. Бо не стільки перелякалися, скільки нам було смішно. А тут іще Дарка на діалекті залопотіла!

— А ходіть, ходіть до хати! Я вас напою, і пончиками з вишнею у своєму соку почастую, — щиро запросила господиня.

— Ой, та дякуємо, тітко Ганно. Але не треба, — почала відмовлятися подруга.

Однак тітка наполягала, і ми погодилися. До того ж треба було переодягнутися. Не ходити ж по Галичу у купальниках!

— Я залишуся тут, поки Роксолана підніметься до хат. Щоб знала, де нас шукати, — сказала я, зоставшись біля хвіртки.

— Ага, — Дарка кивнула головою, і вони з Лількою пішли до будинку.

Роксу довелося чекати недовго, бо вона якраз підходила.

— Ну, і пригода! — сказала Лянка. — І навіщо я тільки попхалася за вами? Сиділа б собі у Дарчиної мами і вас чекала. Серце до сих пір тріпоче.

— Ой, дівки-дівки, скакали, як ті кози! — крикнув нам зі свого подвір’я Гриць.

— Ага! — підтримав його справжній український парубок на брамі, як з картинки у читанці для молодшої школи. — Там одна з них, та така файна, кричала: «Люде, заколе! Заколе!» А сама пухла зо сміху. Познайомите, дівки, га?!

Ненавиджу таке панібратство і ніколи не підтримую подібні діалоги. Мовчу, посміхаючись з поваги до Даркиного рідного селища.

— А вона вже доросла! — зауважує у відповідь Ляна. — Так що можеш сам у неї запитати.

— То не проблема! Дуже файна баба.

— Не для тебе, Стьопо, — підкреслює господар Белого. — Дівка з міста корови не видоїть і на город не вийде.

— А шо я її на город кличу?! — обурюється хлоп. — Я так, поговорити, перейтися.

— Степане, а ну, йди! — кричить йому з-за хати жіночий голос. — Робота його не йметься. Самі дівки в голові.

— Йду, мамо, йду.

І він, свиснувши нам наостанок, нарешті зникає з поля зору.

Ми одягнулися і трохи посиділи у тітки Гані. Ласували її пончиками. Одарчина мама відмовилася від нашої участі у приготуванні святкової вечері. Тож ми змушені були валятися у саду під деревами і плести віночки з кульбаб. Від чого, тим не менше, отримували масу задоволення.

— Ох, і добре ж тут у вас! — захоплено прошепотіла Лілька.

— Хм, — недовірливо закопилила губу Дарка. — Хіба ось так на вихідні приїхати раз, колись. А так…

— А мені теж подобається, — сказала Ляна і додала: — Але щоб без биків…

— Де ж ти таке село знайдеш? — запитала я.

— Та повно! У передмісті, там, де ти! — відповіла Дара.

— Та це вже не село у прямому розумінні цього слова, — небезпідставно відказала я.

— Але й не місто!

— Та ні, дівчата! Мені подобається тут усе: і город, і річка, і свіже молочко, яйця, кури… — вела своєї Лілька.

— «То не проблема!» — вигукнула Ляна. — Це не я, це тут один парубок на ім’я Степан сказав. Хоче з тобою познайомитися, Ліль.

Лілька розсміялася.

— Ви кепкуєте з мене, так? Коли ж він мене зауважив? — з недовірою.

— А ти дуже звабливо людей на допомогу скликала. Він чув.