Dolce Vita, або Кінець гламуру

— А може, і правильно, що Даруся нікого не хоче. Нічого усяких нездар на плечі собі завдавати. Але якщо серце тьохне, дівчатка, послухайте мудрої поради, не відкидайте те від себе. Буде вам потім боляче, що любов пройшла повз вас, а нічого вже не поробиш! Послухайте самотню літню жінку, ви ж мені усі, як рідні! — закінчила вона.

— За наше щасливе майбутнє! — підсумувала Лілька.

— І за наших дітей! — додала Дарина.

— Само собою! — виправилася її підлегла і цокнулася шестикутною стопочкою, наповненою слив’янкою.

Раптом затерлинькав чийсь телефон.

— О, надійшло повідомлення, — проковтнувши тягучий напій, сказала Лілька і полізла до кишені шортів. — Bay, Юрчик! — радісно, майже криком повідомила вона, демонструючи нам дисплей своєї Нокії. Дарчина мама, зрозумівши, що зайва, попрощалася і пішла спати.

«Не можу до тебе додзвонитися. Де ти є? Треба поговорити. Юра» — прочитали ми.

Я вже боюся бовкнути щось зайве. Мовчу.

— Боже, скільки йому знадобилося часу, щоб усе зрозуміти!

— Нормально! Мужики живуть в іншому вимірі. Тепер ти ще раз добре подумай, чи воно тобі треба? — повчала Дарина.

— Я його кохаю, Дарцю, ти що, не розумієш?! — схвильовано відповіла Лілька. — Лян, не хочеш зараз повернутися додому?

— А до завтра не почекає? Я ж тільки в обід сюди приїхала! — здійняла брівки Рокса.

— Дурік, не лети на включену лампочку, попечешся! — радить Дарка. — Нехай тепер він похвилюється пару днів.

— Правильно! Я ж чекала два місяці, — погодилася Лілька і тут же засумнівалася: — А раптом подумає, що я не хочу з ним взагалі спілкуватися?

— То відпиши йому, що в районі і скоро будеш. Нехай чекає, — сказала я нарешті.

Лілька погодилася і щось там коротко шрайбанула.

Вночі, коли ми уже всі майже позасинали, мене хтось розбудив.

— Ти вже спиш? — пошепки.

— Цс-с, Орест спить. То ти, Дар? — запитала я у постаті зі скуйовдженим волоссям, що нависла наді мною проти місячного сяйва.

«Ну, справжня мольфарка!»

— Я. Слухай, а може, ти малого на літо сюди привезеш. Мама пропонує. Ти як?

— Не знаю. Я в принципі не проти. Але треба з паном полковником поговорити. Він буде дуже сумувати за ним, — відповіла я, позіхаючи. — А що, це не могло почекати до завтра? Така вже таємниця?

— Це — могло. А от на Василя свого увагу зверни. Придивися, — після короткої паузи сказала Дарка.

— В якому смислі? Що сталося? — я була чимало здивована таким зауваженням.

— Я думаю, що нічого особливого. Але на всякій случяй нє тєряй бдітєльность. Хорош?

— Ти мене вбила, — я сіла на ліжку.

— Просто я його з деким бачила. І не один раз.

— З ким? — мені стало важко дихати.

— 3 референтом його, Оксаною.

— А-а, — мені одразу відлягло. — Та він її, як свою дитину, опікає. Вона ж — сирота, біднятко. Налякала ти мене, Дарцю. Тьху на тебе, щоб тобі добре було!