Dolce Vita, або Кінець гламуру

Я була приголомшена черговою випадковою зустріччю одного й того ж дня. Та ще й такої миті! Невідомо, чим би скінчився цей конфлікт, якби не поява Ігоря.

— Рятівник! — тільки й вимовила я захоплено.

— Не перебільшуйте, дівчата! — заговорив той самий чоловік, що зустрічався з Ігорем зранку на кемпінгу. — Це пристойний заклад, і у нас тут є своя охорона.

— Та-ак? Тільки її досі чомусь не видно, — вжалила Трип’ята. — Якщо це ваш ресторан, то ви вже зрозуміли, що тут треба навести порядок.

— Я думаю, про це вже потурбується пан Ігор — його новий власник.

— Наші вітання, Ігоре, з не дуже вигідною покупкою, — сказала тим же тоном.

Усі розсміялися. Він посміхався тільки мені.

— То, може, ви приєднаєтеся до нас? — запитав. — Ми якраз зібралися це відсвяткувати.

— Правильно! Нехай дівчата прикрасять наше товариство, — підтримав колишній власник.

«Це — доля! Або казковий сон».

Я подивилася на реакцію подруги. Схоже, Трип’ята була не в захваті. Та зауваживши мій благальний погляд, усе зрозуміла.

— Я на сьогоднішній вечір дещо запланувала. Але на годину, — для певності вона глянула на свій золотий годинник Хьюблот, — можу затриматися.

— Дякую, — беззвучно промовила я так, щоб тільки вона могла побачити.

З цього моменту усе закрутилося у моїй голові, наче у нічному клубі: я чула тільки музику його голосу, відчувала ніби випадкові дотики його теплих рук, коли він наливав Дом Періньон, бачила тільки його очі… Це тривало зовсім недовго. Десь за годину ми розпрощалися, і кожен пішов до своєї машини.

Тремтячими руками вставляю ключ і заводжу авто. В голові вінегрет з думок, а в душі — з почуттів. «Нехай повернеться, нехай повернеться», — бубоніло серце.

Несподівано хтось стукає у вікно. Він… Я відчиняю двері і мало не ламаю акрилові нігті.

— Ти не дуже поспішаєш? — дивиться на мене бездонними очима.

Я майже фізично відчуваю його погляд. «Удав гіпнотизує кролика».

Мені і не хочеться мати якусь відмовку, і її насправді немає. Це сильніше за мене.

— Ні, зараз я вільна, — розпливаюся в усмішці, як млинець на сковорідці.

— Серйозно?! То може, ти поїдеш зі мною погодувати лебедів? — він сподівається вразити мене такою пропозицією.

Я починаю сміятися і вимикаю двигун. Ми сідаємо у його машину з модними номерами: чотири сімки.

— Мені ще ніхто і ніколи нічого подібного не пропонував, — вимовляю, щойно вмостившись у його нахабно-зневажливий БМВ Ікс 7. Кидаю оком на чорний шкіряний салон, нашпигований купою електронних прибамбасів. «Скромність — не його риса!»

— Я і не сумнівався у цьому. Хотів тебе вразити, — він посміхається з передчуттям. — Я теж ще ніколи не проводив час так незвично. Але вештаючись сьогодні територією «Західного замку», зауважив на озері двох лебедів. Виявляється, вони прилітають щороку. Охорона їх підгодовує. Я чомусь одразу подумав, що тобі це обов’язково сподобається.