«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
Сідалковський різко поклав виделку, але не сказав нічого, згадавши, чий хліб їсть.
— Кінь і той без роботи дохне, а ви ж человєк,— продовжувала Карапет.
— Я незабаром влаштуюсь, і ми з вами розрахуємось повністю,— невпевнено сказав він.— У мене є ідея і рекомендаційний лист,— додав по паузі, згадавши записку Мурченка.— Лист працівника однієї серйозної установи до директора «Фіндіпошу». Мері, ви не знаєте випадково, де знаходиться «Фіндіпош»?
Вона пережувала любительську ковбасу, схожу на шинку рублену, і підозріло глянула на Сідалковського: насміхається чи говорить всерйоз? Сідалковський, і оком не моргнувши, прицілився виделкою у яєчню, яка нагадувала йому зворотний бік місяця.
— Впєрвиє чую...
— Може, у дворі хто знає...
У дворі ніхто не знав: ні де «Фіндіпош» знаходиться, ні що він означає. Не знали ні листоноші, ні сусідки. Хоч останні знали більше за всесвітньовідомих астрономів, бо були впевнені — життя на Марсі є, але й вони мовчали, як скіфські баби.
— Я поінтересуюсь у капітана Саприкіна. Він усьо знає. Навіть про ваше життя у мене,— запевнила Мері, запиваючи останнє слово молоком.
— Не життя, а існування,— вніс корективу Сідалковський.
— Ви що, незадоволені? — Карапет зробила пів-оберта і завмерла з тарілкою в руках біля умивальника.
«Спартанка,— подумав він,— з мискою в руках замість диска».
— Навпаки. Життям я задоволений, але без роботи його так назвати не можна.
— Так одружуйтесь,— запропонувала Карапет, але таким голосом, що Сідалковському подумалося: чи не хоче вона на цю посаду висунути свою кандидатуру?
— Підшукайте мені, Мері, достойну пару, і я з задоволенням поставлю крапку над «і»,— Сідалковський перехилив чарочку солодкого вермуту.— Рано чи пізно всі ми понесемо голови на Голгофу...
— О боже,— злякалася Мері.— Не говоріть так страшно.
— Не лякайтесь, Мері.— Сідалковський, здається, п'янів і починав сам собі подобатися.— Тільки сміливі й сліпо-закохані роблять це у ранній молодості. Вони, як дальтоніки, бачать своє майбутнє в одному кольорі — рожевому. А сімейне життя, між іншим, здебільшого чорно-біле. Старі й досвідчені парубки ніколи не міняють своєї свободи на ешафот. А якщо й віддають її, то несподівано і з боєм, аби потім усе своє сімейне життя боротися за втрачені позиції. Є ще третя категорія молодих людей — це свідомі середняки. Вони свою незалежність міняють на затишок, спогади— на дачу, а мрії — на автомобіль і тільки після такого товарообміну заспокоюються...
— Ви, мабуть, належите до третьої категорії? — сказала Мері.
— Люблю здогадливих мам...
— Ви мене обіжаєте, Сідалковський.
Мері, як надалі й ми називатимемо Карапет, щоб не ображати її вічної молодості, почала прибирати зі столу. Сідалковський підвівся, випростався і, розігнавшись, стрибнув у ліжко. Він падав у постіль, наче майстер спорту із стрибків у воду, і так довго не з'являвся на поверхні, що Карапет не витримала:
— Ви падаєте на перини, як парашутист...
— Десантник,— уточнив Сідалковський і простягнувся на весь свій зріст, не скидаючи черевиків. Мері сама зняла з нього взуття і, залишивши на підлозі свої пантофлі на пористому високому каблучку, вилізла на ліжко. За цих п'ять днів вона так звикла до Сідалковського, що, здавалося, знала його раніше, ніж він народився.
— Ви ніжний, як мочалка,— вона пригорнулася до нього. Від неї пашіло таким жаром, що Сідалковський був певний: якщо роздягнутися, то можна й загоріти.— Одверніться, Сідалковський. Я теж переодягнусь.
— Ви ще мене соромитеся?
— Аякже,— відповіла Мері.— Я усе ж таки натуральная женщина. Чого ви найбільше не любите, Сідалковський? — запитала раптом.
— Паперових костюмів для мерців,— відповів, не задумуючись, Сідалковський.
— Ви інтєлєгент, Сідалковський. Справжній, інтєлєгент. Ви навіть зараз зо мною на «ви». І мене до цього привчили. Такого мужчини я ще не мала. А були ж у мене чоловіки,— мрійливо похитала головою Карапет.— І не якісь там, а високопоставлєниє! Один, приміром, стрибав аж з вишки у воду. Другий був суддя по волейболу. Завжди сидів у скверику поверх сітки і свістєл. Але найбільше я наравилась барабанщикам із артучилища. Були й з духового оркестру хлопці. А як ви думали?! На параді попереду генералів ішли.— Карапет забралася під ковдру.— Ви Марко Плут *, Сідалковський. Ви артист. Страх, який ви образований! У мене був один такий барабанщик. Так той точнісінько, як оце ви, сипав різними анафемами і теж не любив, як ви зо мною, лежати під одіялом. До чого й мене привчив. А я, знаєте, люблю йти мужчинам назустріч, ви понімаєте, Сідалковський?
Сідалковський це розумів. Особливо в такому становищі, коли в кишені не було ні копійки, а над головою — навіть такого дірявого даху, як над будинком Карапет. Тому поки що замість грошей платив їй фальшивою ніжністю і компліментами, підробленими під справжні.