«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
Коли він малював масові сцени, то глядачеві ввижалося, що кожний персонаж має ще одну, запасну, пару ніг і відповідно пару черевиків чи чобіт.
Найбільшим успіхом у його творчості була знаменита картина Рембрандта ван Рейна «Даная»: Чигиренко-Рєпнінський намалював її за тиждень, але над чобітками, які він вніс на полотно замість черевичків, що почали уже підривати смак Данаї, довелося попрацювати. Над добором одних лише фарб Даромир працював не менше двох років і зробив стільки ескізів, скільки їх зробив Рєпін перед тим, як показати світові своїх невмирущих «Запорожців».
Чигиренко-Рєпнінський, щоб мати своє обличчя — обличчя художника (ми його змалювати не можемо, оскільки воно повністю заросло, не можемо навіть сказати, де кінчаються бакенбарди і починається борода; усмішку його можна було розпізнати лише тоді, коли вона супроводжувалася голосними імітаціями — сміхом), постійно передплачував журнал «Взуття і ноги» та діставав багатотиражку новоствореної фірми «Взуття для трудящих ніг».
Дружив Чигиренко-Рєпнінський переважно з майстрами шкіряних справ. Особливо з тими, завдяки яким українські чобітки почали підкоряти Європу (звичайно, не без допомоги Франції), а тоді й світ. Даромир завів постійне знайомство з майстром індпошиву, котрий шив замшеві чобітки на експорт.
Усе без винятку взуття на картинах Чигиренка-Рєпнінського правило його героям за постамент, хоч він сам ходив у стоптаних черевиках і цим самим викликав неприязнь Нещадима.
— Кожний митець,— пояснював Чигиренко-Рєпнінський Арію Федоровичу,— мусить мати свій психологічний комплекс.
Нещадим, очевидно, у цьому не дуже розбирався, махав рукою і казав:
— А ви б ото краще підфарбували на фасаді транспарант, дорогенький!
Чигиренко-Рєпнінський у відповідь щось мугикав і поспішав у свій робочий кабінет-майстерню, де був такий самий порядок, як у дамській сумочці.
Арій Федорович підходив до вікна і з висоти другого поверху бачив, що тополиною алеєю до «Фіндіпошу» йде, як господар його, Стратон Стратонович Ковбик, а трохи далі за ним, наче вірний джура, простує Ховрашкевич. У першого обличчя, немов плоди груші сорту «добра Луїза», у другого бліде й зелене, наче спечене яблуко. На нього рідко падають сонячні промені, як на північний фасад «Фіндіпошу», а якщо й падають, то це вже не надає йому свіжості.
Але на цьому ми змушені перервати розповідь. Час уже навідатися й до Сідалковського.
РОЗДІЛ XI,
в якому розповідається про іподром, двійника Сідалковського, фотогенічність, члена делегації, пісню, ідеї, пропозиції, гасла, артиста і барабанщика
Сідалковський сидів на ліжку, що нагадувало іподром, і розмовляв сам з собою. Співбесідник йому подобався. Він виявився веселим, життєрадісним, не позбавленим почуття гумору, незважаючи на те, що в кишені не було, як він казав, ні цента. Сідалковський-перший був значно кращий, ніж Сідалковський-другий. Перший — справжній, з живою іскоркою в душі і з доброю порцією совісті, завдяки чому весь час гриз Сідалковського-другого. Малофотогенічний і досить-таки підретушований, як здавалося Сідалковському, тип посміхався з газет широко і трохи нахабнувато. Вони дивилися один на одного й сперечалися.
«Це, може, й добре. Удома не впізнають»,— заспокоював себе Сідалковський-другий.
«Ну, кого ти із себе корчиш? Невже ти без цього не можеш? Ти лише глянь на себе!» — дорікав йому Сідалковський-перший.
«До цього мене зобов'язує моя зовнішність»,— посміхнувся Сідалковський-другий.
«Не бреши,— грубо його обірвав Сідалковський-перший.— Таким уже ти народився. Тебе ніщо в світі не змінить. Ти як не ступнеш, то і брехнеш».
«Здається, трохи не так,— нахабнувато поправив Сідалковського-першого Сідалковський-другий.— Не ступне, як не брехне. Але що вдієш, я такий».
«Себелюбство колись тебе погубить».
«Себелюбство — це безкорислива любов до матерії в усіх її проявах. Усі хочуть здаватися трохи кращими, ніж вони є насправді».
«Але не в такій різко вираженій формі».
«Хто на що здатний»,— не відривав очей від газети, милуючись собою.
«Ти колись погано кінчиш. Історію твого життя писатимуть в одному з райвідділів внутрішніх справ, де замість розділів стоятимуть параграфи».
«Це вже, пробач, занадто»,— Сідалковський був ображений у власних почуттях.
«А ти поглянь, до чого дійшов: фотознімки, хліб-сіль. Прізвище жирним шрифтом набрали! І яке! Сідалковський! Який же ти в біса Сідалковський?»
«У людини повинно бути усе прекрасне: одяг, почерк і прізвище,— Сідалковський-перший узяв купу газет.— А тим більше в людини,— продовжував він дивитися на портрет Сідалковського-другого,— з такими даними...»