Дух животворить… Читаємо Сковороду

З написаного М. Ковалинським життєпису Сковороди видно, що з’ява останнього в Харкові стала подією більш ніж помітною. «Відмінний спосіб його думок, вчення, життя незабаром привернули до нього увагу всього тамтешнього товариства. Одягався він пристойно, але просто; їжу мав, що складалася із трав, плодів і молочних приправ, споживав її ввечері, після заходу сонця; м’яса та риби не їв не через марновірство, а із своєї внутрішньої потреби; для сну виділяв свого часу не більше чотирьох годин на добу; вставав до зорі і, коли дозволяла погода, завжди ходив пішки за місто прогулюватися на чисте повітря і в сади; завжди веселий, бадьорий, легкий, рухливий, стриманий, цнотливий, всім задоволений, добродушний, принижений перед усіма, охочий до слова, де не змушений говорити, із всього виводив мораль, шанобливий до всякого стану людей, відвідував хворих, втішав печальних, ділив останнє з неімущими, вибирав і любив друзів за їхнє серце, мав побожність без марновірства, вченість без зазнайства, поводження без лестощів» (II, 388–389).

Хоч і якими незвичайними, навіть екстравагантними видавалися стороннім вигляд, звички, манера поведінки нового вчителя, все ж головним був «відмінний спосіб його думок». М. Ковалинський зі щирою відвертістю розповідає, який глибокий духовний, моральний злам принесло йому знайомство й дружнє зближення зі Сковородою: «Молодий чоловік цей (біограф всюди говорить про себе в третій особі. — Ю. Б.), виховуваний до того напівученими шкільними вчителями, частково ченцями, в руках яких тоді перебували святилища наук, котрі й вклали йому в голову дивні уявлення про речі, чуючи від Сковороди протилежне до того і не спроможний погодити у своєму понятті нових правил зі старими, споглядаючи ж насправді його чесне, цнотливе, зразкове життя, сумнівався сам у собі» (II, 391), «відчув у собі збуджену боротьбу думок і не знав, як її закінчити» (II, 392). Колишні його книжники-наставники, «та й увесь світ», переконували його в тому, що щастя людини полягає в ситості, розкоші й неробстві; Сковорода ж казав, що «все те непотрібне» для щастя, а потрібне, навпаки, розумне обмеження бажань, загнуздання примх, працелюбство, чиста совість; і не тільки казав, але «і жив так». Молодого чоловіка вчили, що громадянські чесноти не мають вартості, вони «ніщо перед верховною істотою»; Сковорода твердив, що «Бог є істина». «Велемудрі» тлумачили йому, що Бог благословив лише вибраних членів суспільства; Сковорода тимчасом пояснював і доводив, що так не є, що «Бог, розділяючи членів суспільства, нікого не образив» (II, 390–391).