Дух животворить… Читаємо Сковороду

Це — по-перше. По-друге, в листі до К. Лящевецького є важливе свідчення того, яке місце посідала на той час у житті Сковороди творча діяльність, — він зізнається, що всього себе «навіки» присвятив музам. (Трохи пізніше в одному з листів до М. Ковалинського він називає себе «вихованцем муз»). І нарешті, тут уперше чітко сформульовано моральні максими, що їх Сковорода вистраждав і яким залишився вірним до кінця життя: «…Хай інші дбають про золото, про почесті, про Сарданапалові бенкети, про низькі насолоди, хай шукають вони народної прихильності, слави, ласки вельмож; хай одержать вони ці, як вони думають, скарби — я їм не заздрю, аби я мав духовні багатства…» (II, 340). «Дух животворить», «дух оживляє» — це становить лейтмотив біблійних екзегез у його трактатах і діалогах.

У Троїце-Сергієвій лаврі Сковороді довелося вперше зіткнутися зі спокусою церковної кар’єри. Вражений ученістю гостя, Лящевецький умовляв його залишитися в лаврі, пропонуючи посаду викладача семінарії. Сковорода, дарма що перебував у скруті, цю пропозицію відхилив: «…Любов його до отчого краю кликала в Малоросію. Він знову повернувся у Переяслав…» (ІІ, 384), а невдовзі, як ми знаємо, і до коврайського маєтку Томар.

Шість коврайських років, включаючи недовгий час перебування в Троїце-Сергієвій лаврі, стали роками духовного становлення Сковороди, великої емоційної напруги й плідного творчого піднесення. Саме в Ковраях починається його літературна біографія.

Властиво, віршування напевно було йому знайоме зі студентських літ, хоча в одному з листів до М. Ковалинського він запевняє, що замолоду «не міг скласти й найпростішого вірша» (II, 233). Та одна справа шкільні вправи й зовсім інша — творчий процес як цілеспрямована діяльність, як осягнення буття, виявлення людської сутності, як, нарешті, неподоланна духовна потреба. Виглядає, що до Ковраїв Сковорода такої потреби не відчував, життя мигтіло, наче в калейдоскопі, враження змінялися враженнями, йшло накопичення душевної енергії, визрівання розуму й серця. Тепер прийшов час першого підведення підсумків, вдумливого аналізу життєвих вартостей — як правдивих, так і позірних, усвідомлення власного призначення. «Літа, — пише біограф, — душевні обдарування, природні схильності, життєві потреби поперемінно кликали його до прийняття якогось становища в житті» (II, 385). І Сковорода робить свій вибір. Відкинуті «суєта й турботливість світу», зваба чернецтва, в якому «бачив він похмуре гніздо спертих пристрастей»; водночас й «одруження… не було приємним для його безжурного характеру». Він «почав відчувати смак у свободі від суєти й життєвих пристрастей в убогому, але безпечальному стані, в самотності, але без дисгармонії з самим собою» (II, 385, 387). «…Він твердо поклав на своєму серці, що посвятить своє життя стриманості, задоволенню малим, цнотливості, смиренню, працелюбності, терпінню, добродушності, простоті манер, щирості, облишить усі суєтні намагання, всі турботи надбання майна, всі труднощі надмірностей» (II, 385).