Дух животворить… Читаємо Сковороду

Така гіпотеза. А що кажуть факти?

Правда, що стосунки Сковороди з господарями Ковраїв од самого початку складалися не найкращим чином, визрівав конфлікт, але — згадаймо — розв’язався він не закріпаченням учителя, а його вигнанням, від’їздом до Москви. Ніщо не заважало Сковороді, якби він боявся за свою свободу, прийняти пропозицію К. Лящевецького й залишитися в Троїце-Сергієвій лаврі, де він був би в повній безпеці, ніхто не примушував його повертатися до Переяслава і потім до Ковраїв. Однак він повертається. Щоправда, біограф пише, що Сковорода спершу не погоджувався їхати до Томари, «знаючи його забобони, а ще більше його домашніх, та приятель його, упроханий Томарою, обманом привіз його, сплячого, до нього вночі в село» (II, 385). Але що могло реально стати на перешкоді Сковороді, якби він не захотів залишатися в Ковраях або відчув загрозу закріпачення? Тим більше, що на відміну від першого разу, коли угоду було складено на рік, тепер від залишився в домі Томари «без договору, без умов», а «з сердечним бажанням бути корисним» (II, 385). Сковорода прожив тут до тих пір, поки в ньому була потреба як у вчителі. Після чого цілком вільно поїхав з Ковраїв.

Треба сказати, що М. Ковалинський у дещо рожевому світлі замальовує друге перебування Сковороди в С. Томари. З його словами, цей останній достоту переродився: то «вже був не той гербовий вельможа, а ласкавий дворянин, котрий хотів цінувати людей за їх внутрішню гідність»; Сковороду він «дружньо… приголубив», виявив до нього «любов і щиру привітність» (II, 385). Ознайомившись з віршем Сковороди «Залиш, о дух мій, скоро…», С. Томара начебто сказав йому: «Мій друже! Бог благословив тебе обдаруванням духа і слова» (II, 388). В усьому цьому відчутна очевидна пересада, проте Томара, ймовірно, й насправді збагнув, що, коли він хоче втримати в домі такого потрібного йому вчителя, треба рішуче змінити ставлення до нього. Відтепер Сковорода був забезпечений усім необхідним, у нього з’явився вільний час, коли він міг на природі віддаватися роздумам і літературним заняттям, спілкуватися з друзями. Під Дамоклевим мечем закріпачення це навряд чи могло би бути.

Що й казати, до ідилії було дуже далеко. Сковорода жив не у вакуумі, він бачив і гостро переймався тим, що робилося навколо, в тому числі й у володіннях С. Томари. Часом душевна рівновага, спокійна течія думок порушувалися, почуття приходили в сум’яття, нагально накочувалися туга, нудьга, «люта мука», тоді народжувався «крик, сліз повний» — пісня 19-а («Ах ти, нудьго проклята!»). Часом обсідали страшні сновиддя, похмурі візії, давні тяжкі враження спливали з глибини несвідомості, і тоді на папір лягав фантасмагоричний «Сон», написаний «опівночі, листопада 24, 1758 року у Ковраї» (II, 379). Ішов складний, незрідка болісний процес становлення особистості, творчого й громадянського визрівання. В цьому, а не в зовнішніх обставинах слід шукати витоки того напруженого внутрішнього драматизму, який притаманний деяким творам Сковороди коврайського періоду.