Дух животворить… Читаємо Сковороду

І все ж слава його була дуже велика. В останню чверть XVIII століття на Слобожанщині, та, прецінь, і в Гетьманщині, не багато можна було назвати людей настільки знаних, а в духовній царині настільки авторитетних і впливових, як Сковорода. Недарма народилася леґенда про запрошення українського мисленника до імператорського двору. Григорій Данилевський з посиланням на Фьодора Ґлінку переказує бувальщину про те, як Єкатєріна II буцімто «знала про Сковороду, подивляла його життю, поважала його славу й одного разу, через Потьомкіна, надіслала йому запрошення з України переселитися до столиці»[137]. Сковорода ж, мовляв, цю пропозицію відхилив, попросивши потьомкінського посланця передати цариці, що йому «свірель і вівця дорожчі від царського вінця». Там само наводиться ще один переказ — про зустріч між Єкатєріною та Сковородою, під час якої філософ тримався і говорив із зухвалою незалежністю.

Чи є в цих історіях яке-небудь фактичне підґрунтя, крім того, що 1787 року імператриця проїздила через Харків?.. Навряд. Але показовий сам характер усних оповідей про Сковороду, показово, в якому напрямку формувалися народні уявлення про нього.

Сковорода ніколи не претендував на створення власної «школи». Однак у ті часи багато хто з освічених людей на Слобожанщині були або його учнями в колеґіумі, або учнями його учнів, передовсім М. Ковалинського, або просто його однодумцями й гарячими прихильниками. Вони об’єднувалися в гуртки, переписували й поширювали в списках твори Сковороди, пропаґували його вчення. Протягом усього життя збирав рукописи філософа й списки його творів Яків Правицький, священик із села Бабаї, де, так само як і в Липцях, склався гурток послідовників Сковороди. Активно діяв такий гурток і в Острогозьку, його очолювали батько й син Тев’яшови. У слободі Таволозькій, яка належала Степанові Тев’яшову, бував Сковорода, зустрічався тут з представниками тодішньої місцевої інтеліґенції — чиновником Панасом Панковим, художником Яковом Долганським та іншими. Завдяки гуртку Тев’яшових ім’я Сковороди було широко знане в цих місцях, відлунням чого стала публікація через кілька десятиліть у «Воронежском литературном сборнике» біографії філософа (на жаль, щоправда, вона грішить численними помилками)[138]. Гарячим шанувальником і пропагандистом сковородинівського вчення в Таганрозі був брат М. Ковалинського Григорій, до якого Сковорода 1781 року здійснив подорож, що тривала понад рік. Свідченням широкої популярності ідей і творів Сковороди є його лист до Якова Донця-Захаржевського. Надсилаючи йому 1787 року рукопис своєї «катехези» («Вступні двері…». — Ю. Б.) Сковорода зауважує: «Блукала вона навіть до Кавказьких гір…» (II, 364).

Ще в 60-ті роки наступного століття М. Костомаров, обороняючи Сковороду і його спадщину від вихваток невігласів-рецензентів, говорив про нього як про сучасне тоді явище: «На всій простороні від Острогозька… до Києва в багатьох домах висять його портрети; всякий письменний малоросіянин знає про нього; ім’я його відоме багатьом із неписьменного народу; його мандрівне життя — предмет розповідей та анекдотів; у місцях нащадки від батьків і дідів знають про місця, які він відвідував, де любив перебувати, і вказують на них з пошаною; добра прихильність Сковороди до деяких з його сучасників складає родинну гордість онуків…»[139].