Легенди нескореної зими

— Ну, ти і завернув, Камандір, — реготнув Бача. — Замисловато так…

— Везде есть люди нормальные, — Малюк був на якійсь власній хвилі, або ж учорашня контузія почала даватися взнаки. — Среди ментов тоже есть нормальные…

— Зараз, коли почалася війна, нормальні люди з «того боку» закінчились, — вирішив Дід. — Якщо він навіть читав Достоєвського і Толстого, але стріляє у тебе і вимагає, щоб стріляли інші, він не може бути нормальним.

— Они ж под присягой, — винуватими очима глянув на Діда Малюк.

— У мене в Анголі був такий випадок… — знехотя повчально розповів Сергій, — зайшли урядові війська в одне село… Хоча за нашими мірками це й селом назвати складно, так, два десятки мазанок… І спалили його — з дітьми, жінками… каліками… За те, що ті начебто підтримувати УНІТА[58]… Вони були під присягою і виконували свою роботу, як наказали командири… Коли ми їх наздогнали і з ходу, майже без бою, взяли в полон, ті теж заговорили про «присягу». На що один старий воїн сказав: «Дотримуватись присяги і зловживати нею, це різні речі. Тому у нас ставлення буде до вас як до полонених, згідно женевської конвенції, але виконаємо наказ нашого командира, матір якого ви нині вбили»… — Сергій, задумався, помовчав, пригадуючи ту історію, ті давні запахи, те розпечене сонце.

— І шо? — поцікавився продовженням історії Бача.

— Ми не порушили женевську конвенцію, — зітхнув він якось награно.

— Тю, блядь, дурна історія, — вирішив Бача, — якась скучна і без моралі.

— …Просто коли настала холодна африканська ніч, командир відправив нас усіх спати, а сам залишився їх стерегти.

— І шо? — знову аж скрикнув Бача.

— Капшо, — огризнувся Сергій. — Вранці він сказав, що їх усіх викрали і пожерли леви з гієнами. Ми йому й повірили — Африка, таке там буває часто…

— У нас львов нет, — засмутився чомусь Малюк.

— Та хуй на тих львов, — реготнув Бача. — Главне — кінці вміло сховать. Я так понімаю — в пісок.

— Не знаю, — розвів руками Дід. — Хто ж тобі правду скаже?..

— Вот ми і підійшли до самого інтєрєсного, — повідомив Мишко. — Нині нєскоко сотників мєжду собой домовились, шо хватіт терпіть тітушню, котора нападає на наших. Приїхали фанати з Дніпра[59] і Харькова, тоже хочуть на цих уродах розім’яться. Кароче, самі потихеньку будемо їх дьоргати. Поки камандаваніє і штаб думу думають, народ іде партізанить. Тіки добровольці. Наш пєрімєтер — гостініца «Україна», улиця Інститутська, Лютеранська, Городецького і торговий центр.

— Корочє, охотимось на тітушню, — аж потер радісно руки Бача. — Я — в перших рядах. То есть доброволець.

До обіднього столу, за яким проходила ця імпровізована нарада, як за командою, посунули Морпєх з Борькою. Морпєх ледь дихав, важко хрипів і задихався, — віддача мортирки, хоч і не поламала ребер, та все ж травмувала грудну клітку.