Українське письменство

Тепер ми вже можемо уявити, що значило у Квітки писати про те, що навертається на очі. Це значило описувати давні звичаї, селянські й поміщицькі, народні поняття, вірування, забобони, зберігати для пам’яті все старосвітське, що помалу щезає і забувається. Написавши «Конотопську відьму», він напирає на те, що хоч переказ про конотопського сотника Забрьоху дуже неправдоподібний, але так повідають старі люди, що вишукування відьом під Пасху при селянській темноті є річ звичайна і що навіть у сусідній губернії освічена нібито поміщиця теж заходжувалася розшукувати та топити відьми, щоб накликати дощ. В «Марусі», та і в інших повістях він залюбки описує обряди весільні, похоронні, наводить пісні тощо.

Та чи бачив Квітка тодішнє лихо суспільне? Адже ж ті часи, коли він писав, то були останні роки кріпацтва, що вже одживало свій вік, то була пора, коли особливо помітні ставали поміщицькі зловживання, коли в письменстві не раз і не два можна було знайти слово осуду для всього кріпацького ладу.

Як харківський повітовий маршалок, Квітка добре бачив темні сторони кріпацтва: приймав від селян скарги на сваволю панських прикажчиків та осавулів, робив догану неуважним власникам, — але, здається, все лихо бачив не так у самій системі, в заведених порядках, як у окремих людях. В своїх «Листах до любезних земляків» він навіть боронить такий порядок, коли люди володіють людьми. «Поперед усього розберем, — пише він, — що то означа той казенний, той панський, той обиватель, той економічеський? Се, люди добрі, коли хочете знати, се усе суть єдино»… «Як над казенними справник або становий порядкує, об подушнім і усякім зборі хлопоче, роботи загадує і усякий порядок дає, — так над своїм подданим поміщик убивається, подушне розпреділя, порядок дає і защища їх від усяких обид… За те вони повинні поміщику своєму робити, слухати його в усякім ділі, як отця і начальника почитовать…» Квітка немов хоче сказати, що не так страшне кріпацтво, як лихі люди. Аби люди добрі, то й кріпаччина не така страшна.