Українське письменство

В цей же час (р. 1817) Квітку обрано на повітового маршалка харківського дворянства. Вибув він на цій виборній посаді дванадцять років, виявивши себе людяним та розумним адміністратором. На дворянських маршалків на той час було покладено обов’язок полагоджувати непорозуміння межи поміщиками та їх підданими. Вони мали право тайкома довідуватись, де хто негаразд поводиться з кріпаками; робити винуватим зауваження, а коли б ті їх не послухались, то доводити діло до відома вищої влади. Розуміється, не всі маршалки охоче бралися до таких обов’язків, — але Квітка взявся виконувати їх «не за страх, а за совість». Він розслідував кілька скарг селянських на прикажчиків та управителів, що забивали людей в колодки, і потім наказав «управлять крестьянами, не выходя из правил, законами предписанных, а также немедленно уничтожить кандалы, цепи и колодки».

Службові турботи, проте, не заважали Квітці писати. Перебуваючи на дворянському маршальстві, він перейшов спочатку до писання драматичних творів російською мовою: «Приезжий из столицы», «Дворянские выборы», «Выбор исправника», «Шельменко, волостной писарь»; а потім, р. 1883-го у збірнику «Утренняя заря» з’явилася його перша українською мовою писана повість «Салдатський патрет» з переднім словом до видавця: «Супліка до пана іздателя». «Дойшла до мене чутка, — починає своє слово Квітка, — що ти хочеш і в нас по московській моді збити книжечку, а як її назвати — не вмію… нехай же по-нашому буде збірник. Спасибі ж тобі за цюю працю. Через тебе будемо знати, хто з наших слобожан, та й гетьманців що і як компонує… Нехай знають і наших. Бо є такі люди на світі, що з нас кепкують і говорять та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було, як вони кажуть, і звичайненьке, і ніжненьке, і розумне, і полезне, і що, стало бить, по-нашому, опріч лайки та глузування над дурнем, більш нічого не можна й написати». Отже, як бачимо, Квітці не хочеться приставати до письменницького гурту, що українською мовою орудує тільки в жартах та анекдотах: йому хочеться показати, що проста мова народна здатна і для чутливих та зворушливих творів. От як, наприклад, він писав про те Плетньову, редакторові російського журналу «Современник»: «По случаю был у меня спор с писателем на малороссийском наречии. Я его просил написать что серьезное, трогательное. Он мне доказывал, что язык неудобен и вовсе не способен. Знав его удобство, я написал «Марусю» и доказал, что от малороссийского языка можно растрогаться». Але разом з тим Квітці не хотілося нічого вигадувати — ні небувалих людей, ні незвичайних учинків. «Мне было досадно, — писав він у другому листі, — что все летают под небесами, изобретают отрасли, созидают характеры; почему бы не обратиться направо, налево и не писать того, что попадается на глаза? Живя на Украйне, приучася к наречию жителей, я выучился понимать мысли их и заставил их своими словами пересказать их публике».