Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
— Хто? Кому?
— Жук той. Самому собі. Як покарання. Або до півнячого кутка — або палець геть перед чесним народом. Ну його, не про те мова. Кажу ж, наші чекали Балабана. Думали, разом із Голубом прийде, тут ми йому й пред'явимо. Голуб прилітає сам. Двинув, каже, коні старий, не витримав переходу. Мій косяк, визнаю — хотів трошки його потримати в надії, хай заспокоїться, проявиться. Викупив, падлюка хитра. Де прокололися — не знаю, але кігті він рвонув, аж задиміло.
— Без документів?
— Як є. Але така тварина в огні не згорить, у воді не потоне, без мила в жопу пролізе. Мусорам не здаси, западло. Десь загубився. Шукатимуть, може, знайдуть. Тоді вже телитися не стануть, вирок готовий.
Ігор із дитинства та юності знав, як живе та за якими законами дає собі раду вулична босота й дрібний кримінал. Та лиш зараз повною мірою усвідомив масштаб охоплення величезної країни злочинною імперією. Держава в державі, висновок однозначний. Причому ця держава, хай таке прикро визнавати, працювала в рази ефективніше, ніж влада, яка нібито мала з кримінальниками боротися. Натомість усі сили колосального апарату, спрямовані не на фронт, кидалися на вичищення антирадянських елементів.
Можливо, вони шкідливіші, заспокоював себе Ігор. Особливо — під час війни. Але крамольні висновки й тут напрошувалися. Литовський учитель Арвід, висланий за те, що не прийняв нову владу — невже він такий самий злочинець, як Голуб? Або — редактор районної газети звідкілясь із неосяжної глибинки, з яким Ігор познайомився в таборі. Того посадили ще до війни. Провина — в тому, що рамочка довкола портрета товариша Сталіна на передовиці виявилася занадто темною. Тож нагадувала траурну, а це — диверсія. Чому ж його недогляд — тяжкий злочин, а сам редактор вважався не безпечнішим за самого Балабана…
Так чи інакше, словам Ігоря повірили. Після чого волю покійного Балабана виконали, перетворивши Вовка на Волкова. Тепер він став крадієм, котрий відбув належний термін, має довідку про звільнення та направляється за місцем постійного проживання, в Московську область. Правда, глибоко в кишені зберігався інший документ, який робив із Ігоря Волкова червоноармійця, комісованого після госпіталю.
Довідка про звільнення дозволяла дістатися з Солікамська до Пермі без перешкод та зайвих підозр: комісованих довкола вистачало. Далі ж злочинна біографія вже була непотрібною. У Московській області списаний з армії боєць — досить звичне явище. Ну а там, куди Ігореві треба далі, на українській території, з такими документами взагалі не виникне проблем. Ніхто не звертатиме увагу на людину, яка повертається з госпіталю Бог знає, куди, бо під час війни втратила всю родину…
Якщо, звісно, Ігор Волков сам її до себе не приверне.
Їхав на перекладних, намагаючись не мозолити нікому очі та по можливості розчинятися в сірій масі таких же подорожніх. На щастя, багато люду поверталося з евакуації. Народ був при всій своїй однорідності доволі строкатим. Затесатися й загубитися серед нього виявилося на надто складно. Оминути Москву не вийшло, й опинившись там, Ігор відчув усю повноту небезпеки. Радянська столиця жила в посиленому режимі, нарватися на будь–яку перевірку й згоріти на рівному місці можна запросто. Ледь переживши ті кілька годин, Волков правдами й неправдами, віддавши майже всі грошові залишки, запхався в найближчий вагон поїзда, що вирушав у київському напрямку. Вже ступивши, нарешті, на перон рідного міста, раптом зрозумів: із часу втечі спливло трохи менше місяця. А здавалося, одісея затягнулася на цілий рік.
Тут із залізничним сполученням складалося інакше. Колії відновлювали швидко, а ешелони гуркотіли на Захід, до лінії фронту, яка ще пролягала по українській території. Через те звичайні пасажири могли дістатися в той бік хіба що на перекладних. Але Ігор тепер став ще обережнішим: голосувати на розбитих трасах вважав більш небезпечним за залізничний шлях. Проте доля вкотре посміхнулася: йому вдалося напроситися в товарний вагон, доїхати до Проскурова, а звідти уже рукою подати.
У сам Сатанів потрапив на початку вересня. Відразу пішов на біржу праці, показав документи. Сумніву вони не викликали. Нікого не цікавило також, як і чому комісований гвардії єфрейтор Волков опинився саме тут. На правах фронтовика дістав місце сторожа в недавно відбудованому Будинку культури — дідок, який числився там зараз, часто скаржився на здоров'я.