Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
З дитинства Голуб пам'ятав себе лише безпритульним волоцюгою, котрий змалечку стояв на шухері за наказом старших злодіїв. У свої тридцять років мав безцінний досвід нелегального життя. Тож йому вдалося дістатися з–за Уралу на Поділля, уникаючи міліцейських облав та військових патрулів. Опинившись–таки в Кам'янці–Подільському, пристроївся в самотньої молодички. Вона писала нудні казенні довідки в якійсь конторі, підробляючи при цьому проституцією, бо жити ж якось треба. Задобривши пасію золотим ланцюжком, Голуб через неї почав поволі зондувати можливість скинути все своє рижйо оптом.
Нова подружка поводилася обережно, що виглядало цілком зрозумілим. Відтак за кілька днів усе ж таки звела свого кавалера з баригою. Далі Голуб перестав критися, пояснивши: товар товаром, але він мацає тут або в околицях виходи на Жору Теплого чи когось із його людей.
Спершу барига зробив вигляд, що нічого не при ділах. Потім, коли Голуб всує згадав кілька прізвиськ спільних із Теплим знайомих, новий приятель погодився подумати. Довелося знову терпіти днів зо три. Причому, виходячи в місто, відчував за собою нагляд невидимих очей. Нарешті пасія вказала місце, де на нього чекають. Коли почав збиратися, не сховалося: дівиця зітхає полегшено. Навряд чи прагнучи повернення кавалера.
Ось за таких обставин Голуб опинився в невеличкому старому будиночку під самою скелею, на якій розкинулося старе місто. Задній двір майже впритул упирався в стрімку, порослу кущами стіну кам'яного урвища. Спереду, зовсім недалеко від хвіртки, бурунила річкове каміння неглибока вода прудкого Смотрича. Тут йому виділили маленьку, схожу на комірчину, кімнатку. Поруч спала горбата, подібна до казкової вурдалачки баба, і чути її було лиш тоді, коли молилася. Решту часу або поралася у дворі, або чимось грюкала в хаті. Годувати гостя не забувала, та жодного слова Голуб за весь час із неї так і не спромігся витягнути.
А на другу ніч той, кого він так довго шукав, з'явився.
Почувся шум — скрип дверей, гучні кроки, тупіт. Підхопившись, Голуб сів на лежаку, зібрався гукнути бабу, бо не знав, кого ще. Відкрив уже рота — не встиг. Очі засліпив промінь ліхтарика, в лице врізався кулак. Били точно, влучно, одночасно роз'юшуючи носа та розсікаючи губу. Але цей удар не звалив, удруге влупили в грудину — не молотом, та все одно сильно. Коли Голуб заточився, міцне коліно тут же вперлося в пах, від чого той, не стримавшись, заскавчав, а просто в лоба ткнулося револьверне дуло.
— Хто послав? Хто наказав? Говори, підор, зараз говори!
Голос Теплого впізнав відразу. Його важко з кимось сплутати. Та сказати нічого не встиг — коротко замахнувшись, Жора влупив дулом по лобі, тепер цівка крові потекла ще й з брови, швидко заливши ліве око.
— Хто прислав? Кому служиш, падло? Смерті захотів? Смерті, смерті?!
— Не треба… Теплий, це я…
— Бачу! Все я бачу! По мою смерть прислали тебе, га? Кажи, підорюга!
— Ти що! Жора! Ти що, це ж я…
— Прислав тебе хто!!!
— Скажу!
Дуло відсунулося. Промінь уже не бив у очі. Зробивши крок назад, Теплий запитав не так злобно:
— Валяй. Сповідуйся. Чого мене шукав? Завалити?
— Я до тебе, — Голуб витер кров із лиця. — Нема куди більше йти. Мені самому вирок оголосили. Ще ніхто не знає, що я Балабана… того…
— Балабана? Прошу Балабана? Ти? Чим доведеш, Голубе?
— Слухай… Послухай мене, Теплий… Не можу довести. Ми були сам на сам, там, у тайзі. З нами ще один… Не наш, Офіцер…
— Чому Офіцер?
— Кликуха. Політичний, з війни… Посадили за якусь дурню, не має значення… Він з нами тікав, Балабан таке рішення прийняв. Де зараз — не знаю. З тайги міг не вийти. Але навіть якщо вийшов — не свідок. Хер знає, куди його понесе. Тобі доведеться мені повірити, Теплий.
— З якої радості я мушу вірити тобі?
— А з якого переляку ти вирішив, що я хочу тебе замочити?
Промінь знову вдарив Голубу просто в очі.
— Ти знав, де мене можна знайти. Чутки ходять — мені вирок, Балабан та інші авторитетні злодії під цим підписалися. Де гарантія, що тебе з–за колючки не вивели спецом, аби вийшов на мене та виконав? Могли впрягти тебе в дурне діло, ох, могли.
Голуб наново стер кров, витер руку об штани.
— Хотів слухати — слухай. Грохнеш мене — вали, чорт із тобою. Тільки хто ти? Великий авторитет? Сейфи до війни ламав, потім оскоромився мокрим. Масть не підходяща, щоб усі злодії нашої великої країни спали й міркували, як би ото Жору Теплого підрізати за те, що зсучився. Ти один такий? А ось ні хріна! На кожного час тратити — мозолі зіб'єш. Де тебе шукати — знаю, бо люди з волі вирахували. Сліди лишаєш за собою, Теплий. У твоєму… нашому з тобою становищі це недобре.