Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
Нові знайомі, знайдені в Солікамську, навчили Ігоря багатьом правилам життя, котрі мусить знати втікач від закону. Вони виявилися не надто складними, не вимагали від Вовка–Волкова чогось надзвичайного. Насамперед він мусив чітко усвідомити: його шукають. Проте не до кінця вірять, що зек без досвіду вибрався з тайги живим. Ігор і сам довго не міг у це повірити: утратив відчуття часу, коли вдень годував комарів та збирав гриби–ягоди, а ночами знову виходив до річки, спускав на воду пнину й віддавався на милість Глухої Вільви. Потім, коли його, зовсім ослаблого, одного ранку виловив у низині старий місцевий мисливець і приховав на заїмці, Ігор зрозумів, чому йому пощастило. Кінець літа в цих краях — не найтепліша пора, осінь, а за нею — зима приходять скоріше. Але серпень для заблукалого в тайзі не надто згубний місяць. Доведеться терпіти комарів та мошку, та все ж краще, ніж холод і голод.
Мисливець спокійно сприйняв факт, що рятує збіглого в'язня. До радянської влади, особливо — до її каральних органів, жителі довколишніх сіл ставилися з глибоко прихованою ворожістю. До того ж тайговик на своєму віку не раз зустрічав кримінальників, аби дійшло, чим Ігор відрізняється від типового каторжанина. На слова його благодійник був скупим. Протримав у лісовій хатинці кілька днів, поки борода втікача не стала жорсткішою. А тоді потай привів до себе додому.
Сільський уповноважений міліціонер цілком міг отримати інформацію про втечу. Тож нова людина привертала увагу. Через те рятівник, котрий виявився бурлакою та мешкав на віддаленій околиці, вивіз Вовка з села сам — знайшов привід поїхати в район, запряг воза, закидав Ігоря порожніми мішками, згори привалив повними. Попередив — у Солікамську розпрощаються, далі справи Ігоря його не обходять. Але добру справу наостанок зробив — передав підопічного з рук до рук поселенцеві — латишу.
Так Ігор потрапив до людей, котрі точно не збиралися здавати його за жодних обставин. Дуже швидко дізнався: п'ятдесятирічний сільський учитель Арвід та його донька, двадцятирічна Зента, від народження кривенька на ліве око, вислані сюди зимою сорок першого разом із іншими, хто не прийняв нову владу в Литві. Вчитель математики при цьому не надто поважав прихильників Ульманіса[8], маючи на те безліч підстав. Російську мову на засланні Арвід вивчив досить пристойно. Та словникового запасу все одно не вистачало, аби пояснити Вовкові: самопроголошений президент Латвії справді був із диктаторськими замашками. Проте це не давало йому жодних причин без спротиву пускати більшовиків до своєї країни й підтримувати червоний режим. Правда, починаючи доводити, що власна, національна диктатура завжди може бути ліпшою за диктатуру чужинців, плутався, збивався з думки і зрештою припиняв розмову до наступного разу.
Сам же Ігор слухав його стримано та намагався не вступати в дискусії — вони дуже нагадували теревені політичних в'язнів, а приймати їхні висновки щодо влади робітників та селян Вовк далі не міг собі дозволити. Хоча чим більше бачив, чув та переживав, тим частіше ловив себе на думці: ті, хто має такі погляди й висловлює подібні думки, все ж таки в чомусь та й праві. І зроблені висновки вже не вважав для себе крамолою.
Ті кілька днів, що Ігор переховувався в литовців, засланці ризикували не менше, ніж утікач. Благо, потрібну адресу він знайшов досить скоро, після чого своєрідну естафету прийняв невисокий, майже карлик на зріст чоловік з нездорового кольору шкірою на лиці та чіпким, пронизливим та небезпечним водночас поглядом. Назвав він себе Гулею, пояснивши — скорочено від прізвиська Гуллівер. Вірно, як ще прозвати людину такого зросту… Від Гулі дізнався: підлий Голуб теж дав про себе знати, але йому, як на лихо, пощастило.
— Не зрозумів, — здивовано мовив тоді Ігор. — На чиє лихо?
— На наше. На моє, мабуть, — уточнив Гуля сиплувато. — У нас своя пошта, з зонами зв'язок тримається. Тут же не велика земля, Солікамськ, нашого брата скрізь. Радянська влада, мусора — ширма. Вони думають, що все тримають. Насправді їм дозволяють, і вони це знають.
— Тобто?
— Край весь підніметься, як не то. Червоних наші не люблять. Зсучених — так само. Чуть затліє — все, хай зливають воду. Різати червону масть почнуть люто. Поки вони під ружйо своїх поставлять та підтягнуть, розгориться кругом. Знаєш, як у каторжному краї бунтувати вміють?
— Не знаю, — зізнався чесно.
— Один за одного стоять. Ну, а Голуб твій…
— Не мій.
— Хай не твій — просто Голуб. Сука він. Про нього погана звістка прийшла. Вже після того, як ви підірвали. Аби довго не вантажити, ця гнида фармазонська якось так нашаманила, аби з Прошею нашим, царство небесне, в тайгу піти. Ніби когось там притиснув, а потім, після всього, урка прозрів, покаявся, братві в ноги падав — не карайте. Пальця відрізав.
8
Карліс Ульманіс (1877–1942) — латвійський політичний та державний діяч. На посаді прем'єр–міністра Латвії 1934 року влаштував військовий переворот, після чого став президентом країни. Офіційно називав себе «батьком нації», згодом почав співпрацю з радянським урядом, підтримав введення радянських військ у Латвію та окупацію країни 17 червня 1940 року.