Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933
- Автор: Мейс Джеймс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавничий Дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-31-7
- Переводчик: Максим Яковлєв
- Жанр: История
Электронная книга - «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933». Краткое содержание книги:
Він додає, що членство в таких практично всемогутніх органах влади надавало «справжні вигоди й привілеї». Інколи відбувалися з’їзди чи конференції на рівні повітів та вище, і їхнім основним завданням було надавати інструкції чи допомагати цим комітетам. І партія, і держава загалом, як пише наш свідок тих подій, «із сумнівом» придивлялися до діяльності комнезамів[266]. Через побоювання, що владу в деяких комнезамах перебрали на себе заможні селяни, відбулися чистки в багатьох комітетах, проте навіть після цього якісний склад керівництва тих структур був не найкращим. Наказ від повітового комнезаму від 22 травня 1922 року у відповідь на запит, що робити з тими, хто протестує, яскраво ілюструє способи, якими ці місцеві органи влади виконували свою роботу. Якщо «куркульська контра заважає вашій роботі», радив начальник із повітового комнезаму своєму сільському колезі, винних слід ув’язнити на 15 діб. Якщо це не допомагає — «розстрілювати»[267].
Покладання на такі жорсткі інструменти врядування на місцях, як комнезами, не так вказує на злі наміри, як симптоматично ілюструє, наскільки поширеною була на селі ворожість до радянського режиму, котру інший комуніст назвав «об’єднаний фронт на селі проти радянської влади»[268]. Комнезами й далі функціонували як де-факто органи влади, паралельно із сільськими радами до того часу, коли цю ситуацію «подвійної влади» не було усунуто через реорганізацію комнезамів на «добровільні громадські організації», тобто коли їх позбавили політичної влади[269]. Немає жодного сумніву, що саме ця політика призвела до голоду 1921–1922 років. Згідно з радянською статистикою, на кінець 1921 року в Росії голодували 23 мільйони, а наступної весни ще 4 мільйони голодували в Україні[270].
До кінця 1919-го КП(б)У перестала виступати проти української мови як такої. Такі люди, як Раковський, більше не обзивали її «куркульською». Натомість серед більшовиків почало з’являтися розуміння, про яке свідчить текст із 1920-го:
українська мова не є мовою Петлюри, це просто мова, і, як усі мови, вона є лише засобом організації трудящих. Думати інакше — означає бути наївним, хворим на русифікаторство, прагнути до асиміляції[271].
Хоча це розуміння — справді крок уперед, його самого по собі було недостатньо, щоб подолати спадок тієї ворожості, котру викликали до себе більшовики своїми попередніми помилками. КП(б)У не могла достукатися до українського селянства, якому літературу слід було надавати українською мовою, а оскільки українська інтелігенція бойкотувала радянський режим, то читати партійні публікації українською, як писав один із більшовиків, «було тортурою»[272].
Серед старих більшовиків найбільш вдумливим та уважним щодо національного питання був Микола Скрипник. У 1920 році він опублікував статтю «Донбас і Україна», у якій проаналізував те, що вважав найбільшою перешкодою для встановлення стабільного радянського уряду в Україні — відчуження й розрив між українським селянством та російським пролетаріатом. Скрипник вказував на низку важливих відмінностей України від Росії: українське селянство в політичному сенсі було важливішим, його «куркулі» були сильніші та краще організовані, а українські міста — відділені від села мовним та культурним бар’єром. Він вважав, що КП(б)У повторювала упередження російського пролетаріату щодо всього сільського й усього українського. Крах самодержавства дав українським масам національне та політичне життя під УПСР та УСДРП. Він пише:
Нашій комуністичний партії з самого початку 1917 року в боротьбі за вплив на селянство довелося боротися з русотяпськими пересудами відсталої частини міських робітників України. Наша трагедія на Україні є саме в тому, щоб за допомогою робітничої кляси, російської за національностю або русифікованої, що зневажливо ставиться, коли навіть трохи натякнути на українську мову і українську культуру, за допомогою її і силами її завоювати собі селянство і сільський пролетаріят, а ця людність, за національним складом українська, через складні історичні умовини насторожливо і недовірливо ставиться до всього російського — «московського»[273].
266
Там само. С. 15.
267
Там само. С. 17.
268
Равич-Черкасский, Моисей. История коммунистической партии (б-ов) Украины. Харьков: Государственное издательство Украины, 1923. С. 170.
269
Попов, М. М. Нарис історії комуністичної партіі (більшовиків) Украіни. Харьків, 1928. С. 284–288; Стоян, П. К., Загорський, П. С. Нариси історії комітетів незаможних селян України. Київ ; Вид-во АН УРСР, 1960. С. 88–94.
270
Там само. С. 54.
271
Хименко, Гр. Украинский язык не есть язык Петлюры. Коммунист / Коммуніст: Орган Киевского губкома КП(б)У / Орган Київського губкому КП(б)У. 1920. 24 января / січня. Цитовано в: Гутянський, С. К. В. І. Ленін і культурне будівництво на Україні. Київ : Наук. думка, 1965. С. 65. (В українському виданні подано переклад із російськомовного оригіналу. — у дужках прим. наук. ред.)
272
Касьяненко, Є. Криза мови і шлях її розвитку через соціалізм. Комуніст. 1920. Серпень. № 1. С. 99. Сама вже назва статті вказує на нагальність проблеми.
273
Скрипник, М. Статті й промови з національного питання. Мюнхен: Сучасність, 1974. С. 9–18. Цитата зі С. 11.