Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Добре, дуже добре, що вже зараз якесь півстоліття по її закінченні, — майже нічого не полишилося з наслідків цієї війни, — пала Берлінська стіна, розпався “соцлаґєрь”, мало не розпався навіть сам ҐУЛАҐ народів — СССР. Лише дві незагоєні ранки цієї війни полишаються на мапі світу: “Калінінградская область РФ” та “русскіє Куріли”, але — будемо щиро сподіватися, що згодом загоїться й це.
Однак, полишилися й невигладні сліди цієї марної війни: калічена психіка цілих народів, що так і не вилікувалися від червоної чуми; та будуть лікуватися, правдоподібно, ще сотні років. Бо таке лікування треба проводити орґанізовано та цілеспрямовано, а сучасне людство — далі від Homo sapiens, ніж будь–коли.
Були в цій війні, як звичайно, переможені й переможці. Відомий німецький письменник Еріх Кестнер, тоді ще нікому невідомий солдат німецького вермахта, писав 1943:
Перемогли Німеччину — дійсно “на щастя” для неї, та повоєнна Західна Німеччина довела це всього кілька років по війні. З переможцями (хоч і пірровими) було значно гірше. Тут сповна збулося провидіння Кестнера: насправді “відгородили колючим дротом”, та насправді, мало не перетворили на “суцільний божевільних дім”. Бо, ті, що самі збожеволіли — почали запирати до божевілень людей, що зуміли зберігти залишки розуму. Що ж до “служальців, дурнів та солдат”… Ну, це кожний і сам бачив. Вони не тільки ще й досі живі, особливо – «дурні»; та робиться їх не менше, а більше. Бо хоробрі люди, справжні солдати, що багацько зрозуміли для себе на війні та прирекли собі — “повернемося — будемо жити інакше”, — нічого вдіяти не змогли. Їх тоді, по війні, зустріли черговою хвилею масових репресій сталінського режиму; так “ми звитяжили”. Неподільно воцарився один переможець — “Вєлікій Сталін”.
Травень 1945 міг стати справжньою весною народів, бо під Гітлером побувало 16 країн Європи, але — не став. З тієї причини, що цю весну геть приморозила тінь єдиного переможця великої війни, — ґенераліссімуса І. В. Сталіна — “Вєлікого Сталіна”. Бо половина звільнених від Гітлера народів негайно опинилася під ним, “вождєм народов”. Совєцький — московський імперіалізм — вийшов на світову арену.
Марними та глупими будуть намагання лицемірних істориків лицемірного ХХ ст. представити цю війну, як перемогу над тоталітаризмом. Бо насправді її кінець став початком співіснування людства з тоталітаризмом; ери повільної, повзучої піддачі йому.
Досить дивні речі, дивне відношення до цієї безплідної війни, можна часом спостерігати й у наші дні, більше як півстоліття по війні. Коли можна було би усе збагнути та дещо отямитись. Але, все це не в дусі ХХ ст., так само дурного, як і мерзенного. Так, наприкінці 1999 у Чехії було урочисто відкрито пам’ятника Вінстону Черчілю; ну, тому самому, що великодухо подарував не свою Чехію та Словаччину (разом із іншою Східною Європою), своєму спільникові Сталіну. Але, це несправедливо хоча би для того, що перед ним був Невіль Чемберлен, що так само великодухо подарував усе це, знову ж — не своє, — Адольфу Гітлеру, на кілька років раніше; то й починати з отими пам’ятниками — треба було саме з нього. Бо ж, першим попихачем тоталітаризму був саме він, а Черчіль був тільки другим.
І. Сталін, закінчивши всього тільки духовну семінарію, зумів обвести круг пальця своїх конкурентів — союзників, абсольвентів світової слави Оксфорду та Ґарварду (до чого ж непомірно роздутою буває слава цього світу!), впевнено наклавши руку на половину Європи. Бо був, схоже на те, неординарною людиною, яку одні й досі безпідставно вважають “гєнієм чєловєчєства”, а другі — не менш безпідставно, — всього тільки звичайним злочинцем. Він не був ні ґенієм, ні військовим, але був добрим політиком дещо стратеґом (попри грубу помилку з Фінляндією) та орґанізатором; а до того мав у своєму розпорядженні невичерпні запаси гарматного м’яса. Тому й переміг.