Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
В усіх цих міркуваннях, які як же досконало підтверджуються історичними фактами, — нема нічого неймовірного. Бо ж, і тим і другим, росіянам і німцям, були однаково не до смаку люди, що думають, — так чому би росіянам не допустити німців спеціально на те, щоб ті зробили за них частку чорної роботи геноциду? Треба сказати, що ці російські надії повністю виправдалися, німецький геноцид працював не набагато гірше від російського; хоч німців певною мірою виправдовує те, що вони знаходились у ворожій країні. Особливо ж добре підставили Білорусь, від якої по війні мало чого й полишилося.
Сьогодні білорус або українець, що виступає за “союз” з Росією, це або затятий кримінальник, місце якому на шибениці, або душевно хвора людина. В обох випадках — запеклий ненависник власного народу.
Війна, що розпочалася тоді, влітку 1939, підкреслимо, не була і не могла бути несподіваною ні для кого, ні для совєцького махтгабера із ЦК, ні для звичайного совєцького громадянина.
Виник був закономірний і паростки війни були посіяни 24 серпня 1939 та проросли всього за тиждень. Гітлеру не вистачало саме цього пакту на те, щоб розв’язати Другу світову, саму жахливу (поки що!) в історії людства. Хто ж, однак, несе всю вагу відповідальності за неї? Він сам, хто її практично розв’язав, або той, хто свідомо його підставив, відмінно знаючи, що цим творить? Дав йому до рук якраз ту ланку, якої не вистачало, щоб замкнути ланцюг.
Дуже хутко, спочатку 17 вересня 1939, а потім — і влітку 1940, виявилося що змова далеко не вичерпується “нєнападєнієм”, бо таке, «нєнападєніє», — можна би й вибачити.
Захоплення половини Польщі, Прибалтики та Бесарабії — старих колоніальних набутків російського царизму — остаточно відкрило світові очі на те, що являє собою “новоє россійскоє государство”, нове за формою, але одвічно старе за змістом, за цілями, — “покорять”, “прісоєдінять”, “подчінять”… А потім — геноциди…, геноциди…
Колись російський письменник Ф. Сологуб писав:
Я ніколи не належав до класу тих, що панували в Росії, та не маю жодної особистої причини жалкувати за кінцем старого устрою життя. Але я в цей кінець не вірю. Не для того, що мені подобається те, що було, а просто тому, що у новинах наших старовина мені чується наша. Я повірив би у сконання старого світу, якби змінилися не лише форма правління, але й форма світосприйняття, не тільки устрій зовнішнього життя, але й настрій душі. А цього якраз і немає ніде та ні в кому.
Це було написане 1924, а все це відбувалося 1939 і тепер усі могли пересвідчитись, що агресивно–геноцидний «строй душі» не змінився, дійсно, ніде та ні в кому. Частина “царства Польского” і “Лівонія” знову воссоєдінілісь с Россієй.
На Фінляндії доблесне російське воїнство дещо обпалилося, а її нарід, у свою чергу, — штовхнуло в обійми Гітлера: важлива стратегічна помилка Сталіна. А прагматичному Гітлеру це дало привід засумніватися у боєздатності союзника, що так легко поласився на шмат закривавленої Польщі, але не зумів упоратись із малим, але стійким народом. Не дарма про цю війну ніде й нічого не узнати, ніби її й не було; магічне мислення. Про неї мовчить, наче лайна набравши до роту, “Иллюстрированная история СССР”, вище досягнення брєжнєвської епохи. А, чому би й не пригадати? — та ні. Адже, там навіть крейсера “Варяг” не було…
Наступна війна 1941 — “Вєлікая Отєчєствєнная”, це продукт пакту 1939 та наступної невдалої, по суті — програної зимової війни.
Нова дружба була недовгою, але міцною як сталь. На захід чередою, круглодобово та майже два роки, до червня 1941, — йшли ешелони зі стратегічною сировиною й пальним, із зерном та маслом: «нєнападєніє» ще можна було би вибачити. Поблизу Новоросійска німці 1939 побудували величезний на той час нафтовий термінал для вивезення пального з Кавказу та “Люфтваффен фербенде”, що полишили купу руїн від Ковентрі, — літали на високооктановому грозненському бензині. Запасів того, що було тоді навезено, німцям вистачило, правдоподібно, аж по травень 1945.
Дружба була не лише міцною, але й теплою, — Адольф Гітлер, фюрер німців, устиг отримати від Іосіфа Сталіна, “вождя русскіх”, два погратулювання на день народження (та відповідно); як у Сталіна це було 21 грудня, так у Гітлера 21 квітня. А восени 1940 фюрерові був зроблений і позачерговий дарунок: до Німеччини був відправлений цілий ешелон (та, твердять, що не один) із політемігрантами — польськими, німецькими й австрійськими комуністами (в тому числі — й жидами), переданий у Бресті з рук до рук, від сірих макінтошів КГБ — чорним макінтошам гестапо. Частково то були ті, що пережили 1937 та відсиджували свої терміни по таборах, частково — й неофіти. Їм тепер належало заради різноманіття змінити місце відсидки. із таких, однаково небажаних для протилежних, поріднених, єдино, соціалізмом та тоталітаризмом, систем, — фашистської та антифашистської, вийшло на волю десь із півдюжини. Марія Губер–Нойман та Олександр Вайсберг (Цибульський) полишили колоритні спогади, що мають невмирушу історичну цінність, тому що за ними ми можемо судити як про подібності, так і різниці в обходженні з політв’язнями у цих двох протилежних, але як же схожих соціальних системах.