Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Бо той, хто народився собакою — ніколи не помре вовком. Бо імперії на те й призначені, аби захоплювати чуже, — не “освобождать”, так “защіщать”.
Але Гітлер, голова молодої ще тоталітарної держави, яка протистояла “західним демократіям”, — коливався. Визначитися йому допоміг І. Сталін, його старший тоталітарний співбрат. Ми тут будемо дещо повторюватись, але це не вадить. Правда — завжди є правдою.
Совєцьку імперію на той час некало почуття неповноцінності, меншовартості. Бо поза її межами перебували вільні народи Прибалтики, Фінляндії, Польщі; колишні багатовікові здобутки царизму, прямим спадкоємцем та продовжувачем якого була нова та небачена совєцька влада. З Польщею вона спробувала була воювати 1920, але потерпіла нищивну поразку від поляків та українців, — вимушена була розплатитися в Ризі шматами Білорусі та України. Тепер настав час це все повертати; був і відповідний союзник. Країна, яка незважаючи на оте — “Пролєтаріі всєх стран — соєдіняйтєсь!” — все своє не так довге життя була у розбраті з цілим світом (як не воювала, то готувалася), — почула безпомилково: її час настав; слушний час.
Існують і досі красиві леґенди про «пєрєговори СССР с западнимі дєржавамі», але — на те ж вони й «западниє»; все це, як і діялося, то заради того, щоб відвернути увагу, в черговий раз обманути власний нарід, бо вони — “западниє дєржави”, нагадаємо знову, — не могли розплатитися за союз чужими землями, а гітлерівська Німеччина, принаймні — в принципі, — могла.
Отже, пакт Молотова–Ріббентропа був не випадком, не помилкою, навіть не вимушеним перепочинком, як нам замилювали очі. Він був — неминучістю. Так само, війна мусила розпочатися з Польщі, якій Росія ганебно програла розпочату нею 1919 загарбницьку війну, та відтоді палала жагою помсти. Сталін пообіцяв тоді виступити 1 вересня 1939 проти Польщі на боці Гітлера, і… не виступив, уміло підставивши тільки — но набутого нового друга та союзника. Гітлер був у нестямі від подібної підступності, яка цілком перекладала на нього відповідальність за початок Другої Світової війни. Відносини вдалося якось такось наладнати тільки братськи поділивши Польщу, після особистої зустрічі двох диктаторів під Львовом.
Ця підступність та фактична поразка Росії у зимовій війні за захоплення Фінляндії, — запроґрамували ту війну, яку знаємо ми, що отримала назву “Вєлікой Отєчєствєнной”, та для нас — українців, — такого сенсу ніколи не мала. Гітлер, побачивши, що від нового союзника мало користі (крім стратеґічної сировини, яка з вересня 1939 рікою потекла до Німеччини, істотно продовживши війну), а сам він у військовому відношенні полишає бажати вельми й вельми кращого, — прискорив план “Барбаросса” (підписаний 18.12.1940).
Так само оповите брехнею (це ми теж пригадували) народження “Велікой Отєчєствєнной”, — “на нас прєдатєльскі напалі!” Чергова байка для дурнів, призначена прикрити власну нікчемність та безпорадність на початку війни.
Як вона протікала, ця війна, сьогодні знають усі, та не на цьому нам слід зупинятись. Про це вже добре писали та ще не раз напишуть. Про тих, хто попри нездарність командування, власним умінням та мужністю долали розумного, підступного та сильного ворога. А, саме таких не бракувало ніде, але… Перемагає тільки одна сторона.
Постійні нагадування тодішнього “Гроссдойче рундфунк” — “Всі воюють за себе, Німеччина воює за відновлення справедливості!” — так само мало відносяться до дійсності, як згодом і назва “Вєлікая Отєчєствєнная”. Бо там було, як відомо, санкціоноване “західними демократіями” не тільки пораблення трьох народів Прибалтики. По тому — чого ж були варті оті “тижні пораблених народів” у США? Було віддано московському тоталітаризмові — ще сім країн Європи; не кажучи вже про шмат самої Німеччини. Понурою та жахливою за наслідками була вона, ота Друга світова; війна суцільних втрат. На відміну від Першої світової, яка — що би там не було, а дала незалежність аж семи народам. Не лише зліквідувала Австро–Угорську імперію, хоч і доволі нешкідливу, але й дещо потіснила загарбницьку Російську.