Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Негайно була повсюдно, по всіх підприємствах, навіть самих малих, де кожен знав кожного, заведена система перепусток. Очікувалося, правдоподібно, що країною негайно піде повінь німецьких шпигунів, а як вони вже перепусток мати не будуть — то відразу й спіймаються. В країні був накопичений великий досвід по вилову саме іноземних шпигунів ще з 1937, коли чимала кількість її громадян виявилася шпигунами польських панів та недобитих японських самураєв, а інші віддавали першість румунським боярам.
Не було рідкістю, коли сам нарід, на вулиці, доставляв “куда надо” людей, що порізнювалися добрим одягом, як от московських акторів, що гастролювали десь провінцією. Бо всі, схоже, як не думали, то підсвідомо відчували, що ніде не одягаються гірше, ніж “на родінє всєх трудящіхся”. Адже, — “бді!”, рекомендував іще Козьма Прутков…І усі мусили «бдєть». Адже ж краще “пєрєбдєть” ніж “нєдобдєть”.
Що ж до протитанкових ровів, то скільки ж їх було тоді накопано! — копали всі, школяри, студенти, пенсіонери… Та, наскільки ці рови в сумі, затримали просування німецьких танків? — на п’ять, на десять (хвилин). А може, як скласти по Союзу, — то й на цілу добу? Зате німці потім благословляли цю безкорисливу допомогу, — бо в цих ровах були зариті сотні й сотні тисяч розстріляних…
Дивним у цій війні було інше: відносно легке та хутке зайняття німцями України та Білорусі. Зараз, коли про все це стільки написано та переписано, — виникає стійке враження не випадковості. Часом це враження набуває характеру впевненності: армія робила, що могла, щоб їх відстояти, а Головне командування в цьому наче й не було зацікавлене, якось надто легко пішло на зайняття німцями цих двох важливих для країни “рєспублік”.
Підчас вторгнення німців до України всіма справами в Києві керував Н. С. Хрущов. У своїх спогадах він не одного разу пише про те, як ставилося до нього Головне командування, що аж ніяк не поспішало з якоюсь допомогою. Чого варта хоча би його телефонна розмова зі Сталіним, коли він просив вогнепальної зброї для “ополчєнія”, а той порадив йому організувати виробництво залізних ланців та озброїти ними нарід. Така порада відганяє вже нічим не прикритим знущанням. Не можна забути й колони новобранців, що йшли на війну з палками замість гвинтівок на плечах. Перехожі дещо дивувалися, але казали: “нічого, їм там видадуть все, що потрібно…” Схоже, що для багатьох із них оте там — означало на тому світі… Велику частину студентської молоді великих міст поклали трупом, захищаючи ці міста, хоча було достеменно відомо, що їх — здадуть. Так, навіщо класти трупом молодь, майбутнє нації? А раз це не мало військового сенсу, значить було зроблено заради московського геноциду. Бо, дослівно те саме (як не ще гірше) можна було спостерігати у Білорусі.
Мало хто вже пам’ятає, хоч все це підтверджується документально, що етнічний кордон Білої Русі спокон віку проходив на схід від Ржіва, Вязьми, Смолєнска, повертаючи потім на південний захід, на схід від Брянска. За площею це була майже ще одна нинішня Білорусь. За свідоцтвом царських етнографів тут неподільно домінувала білоруська мова, аж до 1920, коли все це було приєднано до РСФСР, а білоруська мова хутко та енергійно викорінена; ввозити туди щось білоруською мовою — адміністративно каралося.
Привертає увагу й становище підчас війни. Ліси Білорусі (в Україні іх, хвала Богові, було значно менше) були швидко наповнені скинутими з повітря московськими партізанами, які постачалися усім необхідним. Вони холоднокровно вибивали німців по містах і селах, добре знаючи, що за кожного німця розстрілюють 100 закладників із місцевого населення. Так їм удалося за роки війни скоротити населення Білорусі принаймні на третину; німецькими руками.
Що це було? — зведення старих порахунків між дикою великоруською Москвою та цивілізованим білоруським Новгородом, чи зовсім свіжий, новий злочин, — важко сказати.
Підтверджується наявність подібних планів, заздалегідь, і на прикладі України. Від неї відразу відторгли українську Кубань та Крим (щоправда, повернений потім у зруйнованому стані та без корінного населення), а перенесення столиці з Харкова до Києва на початку тридцятих було лише підготовчим заходом, було пов’язане з великим та далеко ідучим планом її подальшого розчленування, який теж є документально відомий: передбачалося приєднати (а може — “добровольно воссоєдініть”, як заведене у цих кримінальників) до РСФСР усю промислово розвинену лівобережну частину України, разом із Харковом та Донбасом. Для рештків України зберегалася роль сільсько–господарського додатка. Чому цей чудовий план так і не дочекався свого втілення, — важко сказати.