Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Проти Гітлера та Сталіна воювали свідомі українці — душа справи, але — не тільки вони. До них поступово приєднувалися інші, — татари, узбеки, вірмени, — військовополонені. Були й жиди, що рятувалися від гітлерівського нищення. Це була справжня дружба народів, чиста та щира, закріплена потім в Антибільшовицькому Блоці Народів (АБН).
Не вони, несмертельні герої Української Повстанської Армії визволили тоді Україну. Але їх сумління є чисте — вони зробили для цього все, що могли. Набагато більше, ніж звичайні люди. Бо їх надихали ідеї вольності, свободи народів та гідності людей. А таке щось — важко применшити.
Німецькі наці спалили Хатинь в Білорусі, американці — якесь Сонґмі у Вьєтнамі. Про це світ не забув і не забуває. А от як воно справи з отими десятками хатинів та сонґмів, що полишили по собі московські енкаведистські карателі 1945–1953 по Західній Україні, — хто знає про них сьогоднї? Та, хто несе на собі тяжку кримінальну відповідальність за те, що про них взагалі ніколи не чув світ?
Під тінню недовговічного та давно переможеного фюрера, — як же притульно почувають себе інші фашизми, усіх кольорів. Як зручно в цій тіні безпечно творити все нові й нові злочини проти людства. Світ спокійно дивиться на це, наче воно так і треба: адже — фашизм давно переможений. Так, німецький нацизм дійсно, давно переможений. А Німеччина розплатилася за свої мільярдами марок. Москва знищила в десятки разів більше людей, не відшкодувавши нікому й копійки. Навпаки, її підтримують, над нею клопочуться; їй усі позичають (без жодної надії на повернення): а ну, як ще когось там знищить… Так, як же з цим?
Тому приходиться повертатись до того самого знову й знову: а чи були у світі справжні антифашисти, крім воїнів УПА, які відчайдушно воювали проти Гітлера й Сталіна разом? Чи все це, антифашизм, — то дурна мара або ж політичне шахрайство? А в дійсності є тільки прибічники одного тоталітаризму та супротивники іншого?
Що ж, усі необхідні факти історії на наш час є відомі, та хай вирішує таке кожен для себе, на власний розсуд (як він є) та на міру гнучкості власного сумління.
Отже, таке закінчення цієї війни, як кривавої так і неплідної, обернулося для вільного демократичного світу не перемогою людства над тоталітаризмом, а радше початком вимушеного співіснування з ним. Співіснування, за яке вільний світ мало не заплатив потім ядерним голокостом.
Втім, поки нічого не можна вважати остаточно виключеним: можливо, ще заплатить.
12. Зрадницький напад
Війна, дата початку якої була відома у межах півмісяця та десь за півроку кожному, хто не лінувався стежити за подіями: нарешті спалахнула в коротшу ніч року. Не відати про її наближення могла або абсолютно байдужа до всього людина, або така, що живе у вигаданому світі. Все, що писалося, пишеться чи буде писатися про цей “зрадницький напад”, — є хемічно чиста брехня.
Бо, всі люди знали своєчасно про мобілізацію резервістів, всі бачили колони призовників, що марширували “строєвим шагом” з палками “на плєчо” замість гвинтівок. Бачили й військову техніку, яку вдень і вночі везли потягами на захід. Чи й цього було мало? А, щодо отого “прєдатєльского нападєнія”, то… Пригадаємо рік після пакту Молотова–Ріббентропа, коли СССР, без найменших причин, підкреслимо це, брутально порушив пакти про ненапад із Естонією, Латвією, Литвою, Польщею та Фінляндією. А наприкінці війни — і з Японією. Ото й були насправді “прєдатєльскіє нападєнія” — одвічне свідоцтво московської подвійної моралі.
Дивною вона була насамперед цим, упертим видаванням її за неочікувану та непередбачену. Однак, не передбачаючи воювати — не підтягують танки та авіацію поближче до західного кордону країни. Таким чином уся іі неочікуваність вичерпувалася хіба тим, що німці не попередили заздалегідь про час наступу. Так — було ж і це! — бо, були перебіжчики.
Що було на початку війни поближче до кордонів — добре відомо. А прихід війни у глибокому тилу, — втілився у двох відгуках, двох діях: обвальному ритті протитанкових ровів, та шпіономанії. Рови копали тоді повсюдно, можливо, що й на Уралі та під Новосибірськом. Що ж до шпіономанії… Це, загалом, нормальний стан імперського народу, та його добрий звичай — мерщій тягти до поліційного відділку будь–кого незнайомого, — добре відчули на собі «народнікі» минулого сторіччя, які щиро намагалися просвітити цей нарід. Навіяти йому щось розумне, добре, вічне.