Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Совєти ґрунтовно підготували війну (тут не слід чогось применшувати!) та сподівалися на найбільше. Карєльская АССР була 1940 перетворена на союзну республіку, — Карєло–Фінскую ССР, та до неї, після перемоги у війні, мав приєднатися фінський нарід. Виключаючи, зрозуміло, тих, які відразу будуть розстріляні або депортовані до братської могили народів Сибіру. З Москви був отриманий наказ — “починати!”
Як завжди у них, від Пєтра І починаючи, або — чому ж так пізно! — пригадайте ще брудні провокації проти Новгорода Івана ІІІ та Івана IV, — все почалося з незграбної та брутальної провокації: “бєлофінни напалі на СССР!” (далі — свинячий вереск) - ніби обстріляли щось там на совєцькій теріторії. “Бєлофінни…”; перед ними були “бєлорумуни, бєлополякі…” А ще перед тим — і просто «бєлиє» — втілення усього найгіршого на грішній землі. Звернімо увагу, що цей колір у половини людства вважається символом чистоти; у другої — символом скорботи по втраченим дорогим людям. А у цього людського сміття, це — ба, — символ всього, що їм вороже. Так, чи не є це, саме по собі, незаперечною ознакою того, що самі вони–були та є антилюдством?
Совєцька розвідка мала на той час загальні плани “Лінії Маннерґейма”, багато чого можна було передбачити та запобігти. Але війну розпочали у літніх одностроях. Коли справа не пішла — відігралися на розвідці, зняли ґенерал–лейтенанта Проскурова та призначили ґенерал–лейтенанта Голікова. Цей потім — перед 1941, прийняв концепцію Сталіна та Берії; клявся, що Німеччина в жодному разі не нападе на СССР.
Для чергової загарбницької війни було зігнано (сміх один!) - “національно–освободітєльную армію”, зібравши скільки можна було отих зросійщених “карєло–фіннов”. Втім, кажуть, більше 20–25 тисяч нашкребти не вдалося. Куди вона поділася потім — історія промовчує. Принаймні — совєцька.
Так двохсотмільйонний Совєцький Союз розпочав чергову “освободітєльную войну” (безумовно — “справєдлівую”!) проти маленької Фінляндії. Якби вона увінчалася успіхом, ніхто у нашому цинічному світі ХХ ст. її б і не помітив, але — так не сталося. У естів та фінів побутує прислів’я, що кожен із них в стані упоратись із десятком росіян, та якби звідкілясь не з’являвся одинадцятий, то… Що ж, можна сказати, що це прислів’я, вироблене, певно, ще тоді, в часи шведських воєн XVII-XVIII ст., — працювало й тепер.
Кожен узятий дот “Лінії Маннерґейма” (хоч плани деяких були заздалегідь добуті совєцькою розвідкою, єдиним, що в СССР працювало добре) - оплачувався горою власних трупів, більшою від самого дота. Шалені втрати спричинювали добре укриті та добре вишколені фінські снайпери. Дивізії, що потрапили у оточення (а були й такі) - бували винищені до останнього. Совєцька авіація чомусь не хазяйнувала у фінському повітряному просторі, а — чому ж? — на жаль, це важливе питання так і полишилося не дослідженим. Блискавичні напади фінських лижних команд, які так само несподівано з’являлися, як зникали, — тероризували та дезорґанізували совєцькі тили. Як у німців зимою 1941 під Москвою, — були постійні проблеми з одежею: у добрих тулупах ходили тільки командуючий К. Мєрєцков та приставлений до нього від Політбюро Лєв Мєхліс.
Все це, зазначимо, було ще перед тим, як маршал Ґ. Жуков привчив перемагати, закидуючи ворога горами гарматного м’яса.
Іноді думалося тоді: а, як фінів було би не три мільйони, а хоча би тридцять, як же тоді? — чи не знали би вже ми всі фінську мову? Та чи не жили би не в російських злиднях, а у фінському добробуті?
Хоча совєти, метр за метром, уперто просувалися вперед, але їх сил вистачило лише на сто днів такої війни, а кінця не було видно та 11 березня 1940 був укладений якийсь відносно почесний для обох сторін мир. Совєти, за гори своїх трупів (переважно — українських), відкраяли собі шматочок Фінляндії та забезпечили військово–морську базу на півдні, на фінському півострові Ганко; яка, втім, ні для чого не придалася. Адже, всі знають, — російський флот нікого не перемагав від часів Чесми та адмірала Нахімова. Фіни теж розуміли, що чимось поступитись аґресорові — все одно треба. Бо той, як відомо, захопивши хоч шматочок чужого, якось на час угамовується; це в них уже чи не генетичне.