Аналітична історія України

Прибалтику захопили без труду, бо там надто вже покладалися на угоди та пакти, яких Росія, чи то самодержавна, чи то “пролетарська”, — ніколи в житті не дотримувалася.

Але з Фінляндією все вийшло набагато складніше.

Офіційно з аґресією проти невеличкого народу розпорядилися «по–русскі» просто, пам’ятаєте? — не “освободіть” так “воссоєдініть”. Благо, в складі Росії ця країна вже була. А здавна полишалася у Росії (вона й зараз є) така собі зросійщена “Карєльская ССР”, на чолі якої став комінтернівський більшовик Отто Вілле Куусінен, — він пам’ятав, ще з дитинства, кілька фінських слів. Отже, планувалося «братскоє воссоєдінєніє» внаслідок переможної війни. До півмільйона одвічно відсталих росіян та горстки зросійщених “карєлов” — приєднується три мільйони вільних європейських фінів, — непогано?

Війну мав вести “Лєнінградскій воєнний округ”(ЛВО) (мовляв, ми з ними лівою рукою упораємося) очолюваний К. Мєрєцковим, найбільш нездарним зі совєцьких ґенералів (ну, після отого Ґ. Жукова, зрозуміло). Він щойно провалив кампанію в Еспанії та повернувшись додому ледь врятував життя доносом на маршала В. Блюхера, який чимось не подобався Сталіну. Але, як звичайно, не покладаючись на власні сили, до ЛВО нагнали чимало людей з України.

Фінляндія, після Польщі, була першим шматком чужого, який за пактом Молотова–Ріббентропа, приходилося брати силою, та тут справи пішли значно гірше. Бо там була людина, котрої не знайшлося в інших, та про неї варто дещо пригадати. Бо, як же потрібні такі люди країнам, що звільнились від імперії!

Коли 1918 фінський нарід зумів подолати у себе п’яту колону Москви та відбитися від наступу більшовиків (вони тоді були зайняті пригарбанням значно більш ласого шматка — України), провідну роль у цій боротьбі відіграв колишній царський ґенерал — Карл Ґустав фон Маннерґейм (1867–1951). Він походив зі старої осілої у Фінляндії шведської родини та був гарячим патріотом батьківщини. Він добре знав ненажерливість і підступність сусідів на півдні, новоявленої “родіни всєіх трудящіхся”, а насправді — Третьої Російської імперії, що ненажерливістю та агресивністю набагато перевищувала обидві попередні. Як міністр оборони своєї країни, він звів уздовж совєцько–фінського кордону ланцюги потужних укріплень (1929–1939), всесвітньо відому “Лінію Маннєргєйма”.

Взагалі, слід зауважити, що наскільки подібні фортифікаційні споруди виправдали себе підчас позиційної Першої світової, — пригадайте хоча би уславлений Верден, настільки не придалися у Другій, із розвитком малих пересувних фортець — танків. Не менш досконалу “Лінію Мажіно”, що прикривала Францію зі сходу, німці просто обійшли, а дві лінії доволі солідних совєцьких укріплень, вздовж старого та нового кордонів, — наче й взагалі не помітили, лише дещо затримавшися під Брестом та Києвом. Але, не так сталося тут. “Лінія Маннерґейма” витримала суворий іспит.