Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Не тут! Не зараз! Ніколи!

Мене відкинуло назад, на Люка, який упіймав мене, приземлившись на одне коліно. Нас ударило крижаним поривом, а перед очима почали витанцьовувати кристалики льоду. Яскраві кольори спалахнули, мало не засліпивши мене.

— Годі! — крикнув я, але нічого не відбулося.

Здавалося, земля під нами захиталася, а потім і зовсім зникла. Однак відчуття, буцімто ми падаємо, не було. Скидалося на те, що ми зависли посеред світлової завірюхи.

— Годі! — знову закричав я, але слова розвіялися в бурі.

Коло світла зникло — неначе відступило в глибину довгого тунелю. Та попри сенсорне перевантаження я збагнув, що насправді це ми з Люком віддаляємося від світла. Нас відкинуло настільки далеко, що ми б уже мали опинитися десь посередині пагорба, але ніде навколо нас не було нічого твердого.

Щось тихо загуло. Гудіння перетворилося на дзижчання, а тоді — на монотонний гуркіт. У далині я, здається, побачив крихітний паровий локомотив, який їхав гірським схилом під неможливим кутом. Далі — перевернутий догори дриґом водоспад і обрій під зеленими водами. Повз нас швидко промайнула паркова лавка, на якій із переляканим обличчям сиділа, вчепившись руками в опору, синьошкіра жінка.

Я гарячково копирсався в кишені, знаючи, що ми можемо загинути щомиті.

— Що це таке? — прокричав Люк мені у вухо. Він так міцно вчепився мені в руку, що мало не відірвав її.

— Тіньова буря! — вигукнув я у відповідь. — Тримайся міцніше! — додав я, хоча в цьому й не було потреби.

Мені в обличчя швиргонуло схожу на кажана тваринку, яка вже наступної миті зникла, лишивши мокрий слід на правій щоці. Щось ударило мене в ліву ногу.

Повз нас пролетіла, вигинаючись і вкриваючись брижами, перевернута гірська гряда. Ревіння посилилося. Здавалося, світло проходить крізь нас широкими кольоровими стрічками, мало не фізично торкаючись до шкіри. Інфрачервоні лампи та повітряні дзвіночки...

Я почув, як Люк кричить, немов від удару, але не міг повернутися, щоб допомогти йому. Ми перетнули зону подібних до блискавок спалахів, де моє волосся стало дибки, а шкіру кололо.

Я намацав у кишені колоду карт і витягнув її. Цієї миті нас закрутило, тож я боявся, щоб їх не вирвало в мене з рук. Я тримав карти надзвичайно міцно і близько до тіла, тож боявся навіть переглядати їх. Тоді повільно й обережно підняв їх догори. Нашим виходом стане та, яка лежить наверху колоди.

Навколо нас утворювалися і лускали чорні кульки, лишаючи по собі отруйні випари.

Піднявши руку, я побачив, що моя шкіра стала сірою, вкритою мерехтливими флуоресцентними спалахами. Люкова долоня, що стискала моє плече, була блідою, наче у мерця. А коли я озирнувся, то зустрівся поглядом з усміхненим черепом.

Я відвернувся і знову перевів увагу на карти. Було складно зосередити погляд через сіру поволоку і дивний ефект далини. Але видіння нарешті прояснилося: переді мною постав вкритий травою берег, на який я дивився — чи ж давно? Навколо — спокійні води. Праворуч в око впало щось кристалічне і яскраве.

Я втримував зображення силами уваги. Звуки з-за плеча свідчили: Люк силується звернутися до мене, але слів розібрати було неможливо. Я продовжив вдивлятися в Козир, що ставав усе чіткішим. Але повільно-повільно. Щось боляче вдарило мене під ребрами справа. Я змусив себе не зважати на біль і продовжив зосереджуватися.

Нарешті пейзаж на карті почав наближатися до мене і збільшуватися. З’явилося знайоме відчуття прохолоди, коли сцена поглинула мене, а я — її. Над тим маленьким озерцем панувала елегійна непорушність.

Я впав на траву і важко дихав; серце гупало, а бік — болів. Відчуття того, як множинні світи пролітають крізь мене, досі не минало — неначе залишкові образи автострад, які зринають, коли ти заплющуєш очі після довгого дня водіння.

Відчувши запах солодкої води, я знепритомнів.

Краєм свідомості я відчував, що мене тягнуть, несуть, а потім допомагають плентатися вперед. Далі — період абсолютної безтями, що межувала зі снами і мареннями.

...Я блукав вулицями зруйнованого Амбера під навислим небом. Скалічений янгол з вогнистим мечем крокував небесами, завдаючи ударів. Там, де падав його меч, здіймалися дим, пил і полум’я. Німбом йому слугувало моє Колесо-Привид, навсібіч розкидаючи могутні вітри, на хвостах у яких мчали страшні почвари. Вони облямовували обличчя янгола, наче темна жива вуаль, і сіяли хаос та руїну всюди, куди влучали. Палац було наполовину зруйновано, а неподалік височіли шибениці, на яких висіли, гойдаючись на вітрі, мої родичі. В одній руці я стискав клинок, а на іншій тремтіла Фракір. Тепер я дерся вгору, аби зійтися в герці зі смолянисто-чорним супостатом. Доки я дерся на кам’янисті кручі, ніяк не міг позбутися похмурого відчуття, що моя неминуча поразка — передбачена заздалегідь. Хай навіть так, думав я, але почвара полишить це місце з численними ранами, які їй доведеться зализувати.

Коли я наблизився, ворог помітив мене. Його обличчя лишалося прихованим, навіть коли він підняв зброю. Я кинувся вперед, шкодуючи лише про те, що не встиг отруїти клинка. Двічі повернувшись, я зробив фальшивий випад і вдарив кудись у ліве коліно ворога.

Потім спалахнуло світло — і я падав, падав... Шматочки полум’я спускалися навколо мене, неначе вогненна буря.