Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Консерви, — оголосив він. — Фрукти, овочі, шинка, лосось, печиво, цукерки. Кілька ящиків вина. Портативна плита. Удосталь сухого спирту. Навіть пляшка чи дві коньяку.

Він розвернувся і, швидко прошмигнувши повз мене, знову рушив до вестибюля.

— Куди тепер? — запитав я.

Але Люк рухався швидко і нічого не відповів. Довелося поквапитися, щоб наздогнати його. Ми пройшли ще кілька відгалужень та отворів, перш ніж він спинився перед одним і кивнув.

— Убиральня там. Просто дірка з кількома дошками. Я б радив тримати її накритою.

— Що це все в біса таке? — запитав я.

Він підняв руку.

— За хвилину зрозумієш. Сюди.

Він завернув за сапфіровий ріг і зник. Повністю дезорієнтований, я рушив у тому ж напрямку. Після кількох поворотів і одного сліпого завулку я остаточно загубився. Люка ніде не було видно.

Я зупинився і прислухався. Жодного звуку, окрім мого дихання.

— Люку! Де ти? — вигукнув я.

— Тут, — відповів він.

Здавалося, голос долинає звідкілясь згори і праворуч. Я пірнув під низьку арку й опинився у яскраво-синій кімнаті, виготовленій з такої ж кристалічної речовини, як і все решта. Там я у кутку побачив спальний мішок та подушку. Світло лилося з маленького отвору на вісім футів вище.

— Люку? — запитав я.

— Я тут, — почулося у відповідь.

Я став просто під діркою, примружившись від сліпучого світла вгорі. Тоді прикрив очі долонею і побачив голову та плечі Люка. Його волосся скидалося на вінець мідного полум’я у сяйві чи то світанку, чи то надвечір’я. Він знову усміхався.

— Підозрюю, це вихід назовні, — зауважив я.

— Для мене, — відповів Люк.

— Що ти маєш на увазі?

У відповідь долинув гуркіт, і поле зору частково закрив край великого каменя.

— Що ти робиш?

— Ставлю цей камінь так, щоб можна було швидко закрити вихід, — відповів він. — А потім встромлю кілька клинків.

— Навіщо?

— Лишається достатньо крихітних отворів для повітря, щоб ти не задихнувся, — продовжував він.

— Чудово. До речі, а навіщо я тут?

— Не занурюймося в питання буття, — відказав він. — Ми ж не на семінарі з філософії.

— Люку! Трясця! Що взагалі відбувається?

— Хіба не очевидно, що я беру тебе в полон? — зауважив він. — До речі, сині кристали блокують зв’язок через Козирі, а також твої магічні здібності, якщо ти спробуєш поширити їх за межі цих стін. Наразі ти потрібен мені живим, але беззубим. Ще й там, де я швидко можу дістатися до тебе.

Я вивчав отвір і стіни.

— І не намагайся, — відрізав він. — У мене вигідніша позиція.

— Ти не думаєш, що винен мені пояснення?

З хвильку він подивився на мене, а тоді кивнув.

— Я мушу повернутися, — нарешті сказав він, — і спробувати взяти під контроль Колесо-Привид. Маєш ідеї?

Я розсміявся.

— Ми з ним зараз не в найкращих стосунках. Боюся, нічим не можу тобі допомогти.

Він кивнув.

— Я просто маю побачити, що можу зробити. Господи, яка зброя! Якщо не зможу підкорити його сам, то буду змушений повернутися і покопирсатися у твоєму мозку в пошуках ідей. Поміркуй про це, згода?

— Я багато про що міркуватиму, Люку. І частина з цього тобі не сподобається.

— Наразі у тебе, м’яко кажучи, зв’язані руки.

— Поки що, — зауважив я.

Він узяв камінь і почав його совати.

— Люку! — закричав я.

Він завмер, ретельно вивчаючи мене, і вираз його обличчя змінився, ставши враз незнайомим.

— Насправді це не моє ім’я, — зауважив він за мить.

— А яке ж тоді твоє?

— Я твій двоюрідний брат Рінальдо, — повільно сказав він. — Я вбив Каїна і практично впорався з Блейзом. Із бомбою на похороні прогадав. Хтось помітив мене. Я знищу Дім Амбера з твоїм Колесом-Привидом чи без нього — але з такою силою здійснити все було б набагато простіше.

— Яка муха тебе вкусила, Люку?.. Рінальдо? Навіщо ця вендета?

— Я почав з Каїна, — продовжив він, — адже саме він убив мого батька.

— Я... не знав, — мовив я, вдивляючись у застібку-фенікса, що палахкотіла в нього на грудях. — Не знав, що у Бранда був син.

— Тепер знаєш, друзяко. Це ще одна причина, чому я не можу відпустити тебе і мушу тримати в такому місці. Не хочу, щоб ти попередив інших.

— Ти не зможеш усе це провернути.

Кілька секунд він помовчав, а тоді знизав плечима.

— Пан або пропав — а спробувати мушу.

— А чому 30 квітня? — зненацька запитав я. — Скажи мені.

— Саме того дня я дізнався про батькову смерть.

Він узявся за камінь і затулив ним діру, тепер остаточно. Пролунало кілька ударів молотком.

— Люку!

Він не відповів. Крізь прозорий камінь я бачив його тінь. Трохи згодом він випростався, а тоді зник з поля зору. Я чув, як його черевики стукали об землю надворі.

— Рінальдо!

Він знову не відповів, а мені лишалося тільки слухати його подаленілі кроки.