Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
— Спина... Зламана... Гадаю, — крізь кашель сказала вона, — не відчуваю... багато... Тікай, якщо можеш. Облиш мене. Я помру... в будь-якому разі.
— Байдуже, — відказав я. — Все одно мушу перенести тебе. Якщо я не помиляюся, неподалік є озеро.
Я зняв закріплений на поясі плащ і розстелив його біля жінки. Обережно, наскільки це було можливо, переклав бідолашну на тканину і вкрив її, щоб захистити від полум’я. Тоді потягнув свою рятівницю в напрямку, який, я сподівався, був правильним.
Ми простували крізь динамічну мозаїку вогню та диму. Горло в мене боліло, з очей лилися сльози, а штани горіли. Коли я ступив чималий крок назад, то відчув, як потрапив п’яткою у вогке багно. Та я не зупинявся.
Нарешті я опинився по пояс у воді, над якою тримав поранену жінку. Я нахилився вперед і відкинув каптур плаща з її обличчя. Очі жінки досі були розплющеними, проте тепер вони здавалися розфокусованими і не рухалися. Перш ніж я перевірив пульс на сонній артерії, вона зашипіла, а тоді назвала мене на ім’я.
— Мерліне, — хрипко мовила вона. — Мені... шкода...
— Ти допомогла мені, а я тобі допомогти не зміг, — відказав я. — Це мені шкода.
— Вибач... що не протрималася... довше, — продовжила вона. — Я не дуже вправна... з кіньми. Вони... переслідують тебе.
— Хто? — запитав я.
— Я відволікла... собак. Але... полум’я... то інших рук... справа. Не знаю... чиїх.
— Не розумію, про що ти говориш.
Я хлюпнув трішки води їй на щоки, щоб охолодити. Через сажу й обпалене, скуйовджене волосся складно було роздивитися її риси.
— Хтось... позаду... тебе, — сказала вона, і її голос слабнув. — Хтось... також... попереду. Не... знала... про нього. Вибач.
— Хто? — знову запитав я. — І хто — ти? Звідки ти мене знаєш? Чому...
Вона слабко всміхнулася.
— ...Спала з тобою. Зараз не можу. Відходжу...
Вона заплющила очі.
— Ні! — заволав я.
Обличчя жінки викривила передсмертна гримаса, і вона затамувала останній подих. А тоді віддала його, прошепотівши слова.
— Просто... дай мені... потонути тут. Прощавай...
Хмарка диму пролетіла над її обличчям. Я затримав дихання і заплющив очі, адже за нею ішла, огортаючи нас, велика димова хвиля. Коли повітря зрештою очистилося, я уважно поглянув на жінку. Вона більше не дихала. Ні пульсу, ні серцебиття. Навкруги навіть не було жодної незаболоченої ділянки, де б досі не тліла трава, щоб я міг спробувати зробити їй штучне дихання і непрямий масаж серця. Вона відійшла у засвіти. Знала, що відходить.
Я обережно обгорнув її плащем, роблячи з нього саван. Останнім я прикрив її обличчя, а тоді все надійно зафіксував застібкою, яка колись тримала плащ біля моєї шиї. Потім зайшов глибше у воду. «Просто дай мені потонути тут». Часом мерці швидко тонуть, а часом їх кидає між хвилями...
— Прощавайте, леді, — сказав я. — Хотілося б мені знати ваше ім’я. Дякую ще раз.
Я послабив хватку. У воді утворився вир. Жінка зникла. Невдовзі я відвів погляд, а тоді рушив геть. Забагато питань і жодних відповідей.
Десь кричав оскаженілий кінь...
9
Кілька годин і багато Тіней по тому я знову відпочивав — у місцині, де небо було чистим, а дров для розпалу не водилося. Я покупався в мілкому потічку, а тоді прикликав з Тіні чистий одяг. Помившись та обсохнувши, я відпочивав на березі і готував для себе перекус.
Здавалося, що тепер кожен день перетворився на 30 квітня. Неначе всі, кого я зустрічав, знали мене і грали в хитромудру подвійну гру. Люди навколо мене вмирали, а катастрофи ставали звичною справою. Я вже почувався персонажем відеогри. «Що трапиться далі? — запитував себе я. — Метеоритний дощ?»
Мала ж бути якась підказка. Безіменна леді, що віддала життя, аби витягнути мене з полум’я, сказала, що мене хтось переслідує — а дехто й чекає попереду. І що це означає? Чи варто мені зачекати на переслідувача, перехопити його чи її і просто запитати, що ж це в біса коїться? Або ж навпаки — мені слід пришвидшитися, наздогнати іншого ворога і вже тоді влаштовувати допит? А їхні відповіді будуть однаковими? Чи ж йдеться про два різні питання? Можливо, дуель принесе комусь сатисфакцію? Тоді я готовий прийняти виклик. Якщо питання в хабарі, заплачу і його. Усе, що мені потрібно, — це відповідь і трохи миру та спокою. Я гигикнув. Сказане мною чудово пасує до опису смерті, але я й гадки не мав, які відповіді отримаю.
— Лайно! — буркнув я в простір, а тоді кинув камінчик у потік.
Я підвівся й перетнув потічок убрід. На протилежному піщаному березі було написано слово: ПОВЕРТАЙСЯ. Я ступив на нього, а тоді кинувся бігти.
Світ закружляв навколо мене, коли я торкнувся до Тіней. Рослинність зникла. Камінці перетворилися на валуни, стали світлішими і засяяли...
Я мчав крізь долину призм під незвичайним пурпуровим небом... Вітер свистів між веселковими камінцями, виспівуючи еолові мотиви...
Вітровій зриває одяг... Пурпур у небесах обертається на лавандове море... У вітрових поривах вчуваються пронизливі крики... Земля тріщить...
Швидше.
Я гігант. Той самий краєвид, але надзвичайно дрібненький. Циклопічний, я чавлю ногами блискучі камінці... Веселковий пил вилітає з-під черевиків, здіймаючись хмаркою до плечей...
Атмосфера стає все щільнішою і щільнішою, мало не рідкою — і зеленою... Вихор... Сповільнений рух, прикладаю максимум зусиль...
Пірнаю в неї... Повз пропливають підводні замки... У мене летять яскраві ракети, схожі на світлячків... Я нічого не відчуваю...
Зелене перетворюється на синє... Тоншає, тоншає... Блакитний дим і подібне до ладану повітря... Невпинна луна мільйонів невидимих гонгів... Я стискаю зуби.
Швидше.
Блакить обертається на рожеве марево, летять іскри... Фонтан вогню... Ще один... Язики холодного полум’я танцюють, наче водорості... Вище, здіймаються вище... Вогненні стіни вигинаються і тріщать...
Кроки позаду мене.
Не озирайся. Перестрибуй.
Сонце, що мчить, наче комета, розбиває небо навпіл... Пролетіло і зникло... Знову. Знову. Три дні проминули — як три удари серця... Вдихаю пряне повітря... Кружляє полум’я, спускаючись до пурпурової землі... Призма у небі... Мчу наввипередки з осяйною рікою, що тече крізь поля, вкриті пористим лишайником кольору крові... Спори обертаються на дорогоцінне каміння і падають, наче кулі...
Ніч на латунній рівнині, і луна від кроків дзвенить у вічність... Дзенькають вкриті шишками механічні рослини, металеві квітки переходять у металеві ніжки, ніжки у консолі... Дзень, дзень — зітхання... Чи ж тільки луна позаду мене?
Один раз озираюся.
Чи то не темна постать сховалася за схожим на вітряк деревом? А чи ж тільки танець тіней у моїх очах, що змінюють тіні?
Уперед. Крізь пісок і шліфувальний папір, помаранчевий лід і краєвид барви блідої плоті...
Сонця немає — тільки блідаве сяйво... І землі немає... Тільки тоненькі мости й острівці у повітрі... Світ — це кристалічна матриця...
Вгору, вниз, навколо... Крізь діру в повітрі і вниз крутим спуском...
Ковзаю... До кобальтового пляжу край непорушного мідного моря... Сутінки без зірок... Усюди слабке мерехтіння... Мертве, мертве це місце... Блакитні скелі... Розбиті статуї нелюдських істот... Ніщо й не ворухнеться...
Спиняюся.
Я намалював навколо себе магічне коло і зміцнив його силами Хаосу. Посередині розстелив новий плащ, ліг і заснув. Мені наснилося, що води здійнялися і змили частину кола, а зелена луската почвара з пурпуровим волоссям і гострими зубами вилізла з морських глибин, щоб напитися моєї крові.
Коли я прокинувся, то побачив, що коло і справді порушене, а зелена луската почвара з пурпуровим волоссям і гострими зубами лежала мертвою на пляжі за пів дюжини ярдів від мене — її шию міцно стискала Фракір, на піску виднілися сліди боротьби. Схоже, я дуже міцно спав.