Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Оскільки я біг, то спершу подумав, що то вібрації мого власного тіла. Однак я втратив усі ілюзії, щойно побачив, як маленькі камінці самі по собі покотилися по землі переді мною.

Чому б і ні? Неначе мій дивний супостат проглядав перелік усіляких нещасть і тепер дійшов до «Землетрусу». Гаразд. Принаймні поблизу не видно нічого високого, що могло б упасти на мене.

— Насолоджуйся, сучий сину! — вигукнув я. — Одного дня — і вже скоро — тобі буде зовсім не смішно!

Неначе у відповідь розхитування стало різкішим, тож я мусив спинитися, щоб не впасти. Я помітив, що ґрунт у певних місцях почав просідати й провалюватися. Квапливо роззирнувся, намагаючись вирішити: іти вперед, відступати чи стояти на місці. Навколо з’явилися дрібні тріщинки, а повітря виповнилося гуркотом і скреготом.

Земля піді мною різко просіла — десь на шість дюймів, — і найближчі тріщини розширилися. Я повернувся і почав відступати туди, звідки прийшов. Здавалося, там ґрунт трохи спокійніший.

Очевидно, це рішення виявилося хибним. Земля дуже сильно задрижала, збиваючи мене з ніг. Перш ніж я встиг підвестися, зовсім поруч розверзлася велика тріщина. Вона й далі розширювалася просто на очах. Звівшись на ноги, я перескочив її, заточився, підвівся знову й опинився перед новою тріщиною, яка розширювалася ще швидше, ніж попередня.

Я знову стрибнув на похилену поверхню. Здавалося, що вся земля рясніла урвиськами, схожими на темні блискавки. Вони постійно розширювалися під акомпанемент жахних стогонів і висків. Величезні ділянки землі падали геть з очей — у прірву. Скоро мала настати черга й мого маленького острівця.

Я стрибав знову і знову, намагаючись дістатися до площини, яка видавалася хоч трохи стабільнішою.

Але виходило це у мене кепсько. Я не досягнув точки опори і впав, проте зміг схопитися за край. Повисівши так мить, я поліз угору. Виступ почав кришитися. Міцно вчепившись у нього, я знову спробував закріпитися. А тоді ще раз повис, кашляючи й лаючись.

Я шукав опору для ніг у глинистій стіні, біля якої гойдався. Від ударів моїх черевиків у ґрунті утворилися невеличкі впадини, які я щосили поглиблював. Крім того, я намагався міцніше вчепитися руками, часто моргаючи при цьому запилюженими очима. Я відчув, як хватка Фракір послабилася і мотузка скрутилася в маленьку петлю, один кінець якої розташувався у мене над кісточками пальців, — вона намагалася відшукати надійну опору, немов якір допомагаючи мені.

Марно. Лівиця знову зірвалася. Тепер я хитався на правій руці, пробуючи намацати якусь опору лівою. Мені це не вдалося, посипалася земля, а права рука теж почала ковзати.

Раптом крізь пил і залиті слізьми очі я вгледів над собою темну тінь.

Правиця зісковзнула. Я відштовхнувся ногами, щоби спробувати востаннє.

Щойно моя рука здійнялася вгору, як чиясь велика долоня міцно схопила мене за зап’ястя. За мить до неї приєдналася й інша, і мене легко та швидко витягнули нагору. Я перекинувся через край провалля, намагаючись негайно стати на ноги. Моє зап’ястя відпустили, і я протер очі.

— Люку!

Старий друг вбрався в зелене, а на правому боці в нього висів велетенський клинок — мечі, схоже, зовсім не заважали йому так, як мені. Замість рюкзака у нього був складений плащ, а застібку Люк носив як прикрасу на грудях — то була вельми елегантна річ у вигляді золотої пташки.

— Сюди, — повертаючись, сказав він. Я рушив слідом.

Він повів мене назад і ліворуч — дорогою, суміжною тій, яку я обрав, щоб потрапити в долину. Ґрунт став стабільнішим, тож ми поквапилися, піднявшись зрештою на невисокий пагорб, який, здавалося, перебував поза зоною землетрусу. Тут ми спинилися й озирнулися.

— Не підходьте ближче! — пролунав звідти громовий голос.

— Дякую, Люку, — видихнув я. — Не знаю, як ти тут опинився і чому, але...

Він підняв руку.

— Просто зараз я б хотів дізнатися одну річ, — сказав друг, потираючи коротку бороду, яку йому вдалося відростити за надзвичайно короткий час. Я також помітив, що він носив перстень з блакитним каменем.

— Кажи, що саме, — відповів я.

— Яким чином та штука, чим би вона не була, отримала твій голос? — запитав він.

— Ох, я ж знав, що чую щось знайоме, — простогнав я.

— Ну ж бо! — наполягав він. — Ти мусиш знати. Щоразу, коли тобі погрожують і воно наказує тобі повертатися додому, я чую саме твій голос — наче луну.

— До речі, як довго ти йдеш за мною?

— Чимало.

— Ті мертві почвари біля розколини, де я зупинився...

— Я прибрав їх для тебе. Куди ти прямуєш і що то за штука?

— Ну, зараз у мене є тільки підозри відносно того, що саме відбувається, та й довга це історія. Але розгадка може бути за наступною грядою пагорбів, — я вказав на північне сяйво.

Він глянув у тому напрямку, а тоді кивнув.

— Ходімо далі, — сказав він.

— Зараз розгулявся землетрус, — зауважив я.

— Здається, він не виходить за межі цієї долини, — мовив він. — Можемо обійти і продовжити шлях.

— І, цілком імовірно, натрапити на продовження стихії.