Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Трохи згодом я загасив лампу й зібрався спати. Кристалічні лінзи моєї в’язниці пропускали трохи світла, прояснюючись та знову темнішаючи, й цього було достатньо, аби знати, день надворі чи ніч, і дотримуватись у своїй щоденній рутині звичного ритму.

Упродовж наступних трьох днів я читав та перечитував щоденник Мелмана, писанину, в якій було надто багато алюзій і надто мало корисної інформації, і майже переконав себе, що Людина в Каптурі, як іменував Мелман свого відвідувача та вчителя, — це Люк, не хто інший. Хіба що деякі згадки про андрогінність[50] збивали мене з пантелику. Наприкінці зошита з’явилися записи щодо необхідності принести в жертву Сина Хаосу, і тепер, знаючи, що Мелман мав убити мене, я відносив їх на свій рахунок. Але якщо за цим стояв Люк, то як можна пояснити його неоднозначну поведінку на горі в Нью-Мексико, коли він порадив мені знищити Козирі Долі та прогнав мене геть, наче рятуючи від чогось? Окрім того, Люк зізнався у кількох попередніх замахах на моє життя, але заперечив свою причетність до недавніх. Навіщо йому це робити, якщо всі замахи — справа його рук? Хто ще може бути причетний до замахів? Чого я досі не знаю? Мабуть, аби скласти пазл, іще бракувало певних елементів, але я мав відчуття, що небагатьох, і достатньо буде отримати ще крихту інформації, ще трохи посовати пазлики, — й раптом усе стане на своє місце, і можна буде чітко побачити картинку, яку я давно мав би уздріти.

Я міг би здогадатися, що по мене прийдуть уночі. Міг би, але не здогадався. Якби це спало мені на думку, я б поміняв місцями періоди сну й неспання, і вночі не спав, а був би насторожі. Навіть попри те, що високо оцінював надійність своїх пасток, коли йдеться про життя й смерть, кожна дрібниця має значення.

Спав я глибоко, а скрегіт каменя об камінь лунав здалеку. Почувши шум, я поворушився, але мляво, й минуло ще кілька секунд, доки в мозку замкнулися відповідні ланцюжки і я усвідомив, що відбувається. Сів усе ще із затуманеною головою, а тоді пересунувся до стіни, припадаючи до землі, й зайняв положення, найближче до отвору, протираючи очі та відкидаючи назад волосся, женучи геть останні хвилі сну й повертаючись до стану готовності.

Розбудив мене стукіт каміння. Тепер до цих звуків додались інші: мабуть, хтось витягав клинці, тому брила, що затуляла отвір, здригалася й хиталася. Звуки були приглушеними, не відлунювали, отже, доносилися вони ззовні.

Я наважився визирнути в колодязь. Зоряного неба над головою не побачив, отже, вхід був завалений, як і раніше. Проте шум нагорі не припинявся, а скрегіт та рипіння ще посилилися. Крізь напівпрозору стелю печери я побачив розсіяне світлове гало. Ліхтар, здогадався я. Не смолоскип, бо світло рівне. До того ж, смолоскип за даних обставин був би не надто зручним.

Нарешті вияснився серпик неба з двома зірками понизу. Серпик став більшим, і я почув важке дихання та бурчання. Вирішив, що нагорі — двоє чоловіків.

Я відчував, як адреналін виробляє зі мною свої біологічні штуки й руки та ноги мені поколює голочками. Не подумав, що Люк може прихопити когось із собою. Захисту від дурня мій надійний план не передбачив; і цим дурнем виявився я.

Тепер брила посувалась убік швидше, тож я вже не мав часу навіть лаятися, бо мій мозок гарячково розробляв план дій і оцінював варіанти.

Я викликав образ Лоґрусу, і він матеріалізувався переді мною. Звівшись на ноги, проте все ще тулячись до стіни, я почав рухати руками всередині образу так, аби вони злилися з рухами двох ліній усередині фантома. Лінії тремтіли й коливались, і коли нарешті вони злилися з моїми руками в одне ціле, шум нагорі припинився.

Тепер отвір був вільний. Ще мить, і світлова пляма знялася вище й почала рухатися в напрямку отвору.

Я зробив крок уперед і опинився в колодязі, а тоді простягнув руки перед собою. Коли побачив двох чоловіків, двох смаглявих коротунів із кинджалами напоготові, мій план миттєво полетів шкереберть. Люка серед них не було.

Мої руки в рукавичках з Лоґрусу схопили їх обох за горлянки, стиснули й не відпускали, доки вони не обм’якли. Протримавши їх ще кілька секунд, я розтиснув руки.

Обоє повалилися на землю. Коли вони зникли, я зачепився за край отвору яскравими лініями сили, і вони підтягнули мене нагору. Діставшись отвору, на хвильку зупинився, щоби забрати Фракір, яка чекала, обхопивши отвір зсередини. Це була моя пастка. Щоб потрапити до печери, Люку чи будь-кому іншому довелося б ступити в зашморг, а зашморг цей був готовий миттєво затягнутися навколо будь-чого, що рухалося крізь нього.

Утім, тепер...

Праворуч від мене схилом пробігла вогняна доріжка. Ліхтар упав та розбився, і гас, розхлюпавшись, перетворився на палахкий струмок. Ті два жевжики, яких я задушив, лежали по обох його берегах. Брила, що раніше заступала вхід, була ліворуч і трохи позаду мене. Я залишався ще в отворі, виставивши над ним голову та плечі, спираючись на лікті. Образ Лоґрусу все ще танцював у мене перед очима, я відчував поколювання в руках, бо вони ще не відокремилися від ліній сили, а Фракір мандрувала моїм лівим передпліччям, пересуваючись від біцепса до зап’ястка.

Чи не надто просто все вийшло? Я не міг уявити, що Люк довірився двом прислужникам, доручивши їм допитати мене, переправити кудись чи вбити, хай там яке було у них завдання. Ось чому я не поспішав вилізти на поверхню, а натомість сканував очима нічний морок, користуючись перевагами своєї порівняно безпечної позиції.