Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
Забравши мотузку-зашморг, я ступив на черговий місточок над безміром.
Наступна частина моєї подорожі ознаменувалася тим, що я мало не потрапив у раптовий паводок, коли вперше спинився перепочити. Однак тепер я був насторожі, тому випередив повінь достатньо, аби вчасно втекти геть. Я отримав ще одне попередження: вогнисті літери на поверхні обсидіанової гори, які радили відійти, відступити, повернутися... Моє запрошення на розмову проігнорували.
Я ішов, аж доки не настав час знову спати, тож я поставив табір у Зчорнілих Землях — спокійній, сірій і туманній місцині. Відшукав для себе зручну розколину, де легко оборонятися, наклав на неї захист проти магії та заснув.
Пізніше — наскільки пізніше, я не певен — пульсування Фракір на зап’ясті вирвало мене із забуття без сновидінь.
Я миттєво прокинувся, але не міг збагнути чому. Я не чув і не бачив нічого жахливого в межах доступного мені поля зору. Але Фракір, хоч і не бездоганна на 100 відсотків, ніколи не здіймає тривоги без причини. Я чекав і тим часом викликав у пам’яті образ Лоґрусу. Коли він повністю постав переді мною, я запхав у нього руку, наче в рукавичку, і потягнувся до...
Я рідко ношу з собою клинки, більші за середній кинджал. Тягати на боку кілька футів сталі — достобіса обтяжливо. Меч постійно б’є по ногах, чіпляється за кущі. А іноді через нього можна навіть гепнутися. Мій батько, як і багато інших в Амбері та Дворах, просто шаленіють від цих важких і незграбних штук, але, певно, мої родичі зроблені з жорсткішого матеріалу, ніж я сам. Насправді я нічого проти мечів не маю. Люблю фехтування і навіть багато вправлявся у використанні клинків. Просто вважаю, що тягати їх з собою постійно — ще та морока. А пояс через певний час починав боляче натирати стегно. Зазвичай я надаю перевагу Фракір та імпровізації. Однак...
Визнаю, зараз саме час розжитися мечем. Адже ліворуч ззовні долинають ревіння, шипіння і ґвалт.
Я тягнувся рукою крізь Тінь, шукаючи клинок. Тягнувся, тягнувся...
Дідько. Я зайшов далеко від будь-якої металообробної культури, представники якої мали б відповідну анатомію й перебували б на потрібному етапі історичного розвитку.
Я й далі простягав руку — аж піт виступив на лобі. Далеко, дуже далеко. А зловісні звуки швидко наближалися й гучнішали.
Потім долинуло бряжчання, стукіт і шипіння. Ревіння.
Є контакт!
Я відчув у долоні руків’я зброї. Схопив його і прикликав! Тягнув клинок до себе так сильно, що мене аж відкинуло назад. Довелося побути там з хвильку, перш ніж я зміг витягнути меч з піхов, у яких він досі лежав. Тієї миті назовні запала тиша.
Я зачекав десять секунд. П’ятнадцять. Пів хвилини...
Нічогісінько.
Витерши долоні об штани, я продовжував прислухатися. Нарешті наважився вийти вперед. Просто перед виходом не було нічого, окрім легкого туману. І хоча межі мого поля зору розширювалися, досі нічого не було видно.
Ще один крок.
Ні.
Іще один.
Тепер я стояв просто на порозі. Нахилившись уперед, я швидко роззирнувся навсібіч.
Так. Щось ховалося ліворуч від мене — низьке, темне і нерухоме, наполовину сховане туманом. Припало до землі? Ладне кинутися на мене?
Чим би це не було, а воно не ворушилося і мовчало. Я також. Трохи згодом я зауважив інший, дуже схожий темний силует позаду першого. І, можливо, третій, ще далі. Жоден не демонстрував наміру піднімати пекельний гамір, який я чув кілька хвилин тому.
Я досі був напоготові.
Перш ніж я вийшов назовні, минуло, певно, кілька хвилин. Ніщо не відреагувало на мій рух. Я ступив ще крок і зачекав. Потім ще один.
Зрештою, повільною ходою наблизився до першого силуету. То була огидна потвора, вкрита лускою кольору засохлої крові. Істота важила з дві сотні фунтів і була довгою та покрученою. Коли я розкрив її пащу вістрям клинка, то побачив страхітні зуби. Я знав, що робити це цілком безпечно, адже голова була майже повністю відірвана від тіла. Дуже точний удар. Жовто-помаранчева рідина досі витікала з рани.
Зі свого місця я бачив, що інші силуети — такі самі почвари. І вони теж були мертві. Другого оглянутого мною звіра було проштрикнуто кілька разів, і йому бракувало однієї ноги. Третього порубали на шматки. З усіх них витікала рідина і трохи відгонило гвоздикою.
Я оглянув добряче втоптану ділянку. У суміші дивної крові та роси можна було розгледіти часткові відбитки людських черевиків. Я пошукав ще і натрапив на один неушкоджений слід. Він вказував у тому напрямку, звідки я прийшов.
Мій переслідувач? Можливо, Б? Той, хто знешкодив собак? Ішов мені на допомогу?
Я похитав головою. Я надто втомився вишукувати сенс там, де його нема. Продовжив розвідку, але більше цілих слідів не знайшлося. Я повернувся до розколини і забрав піхви. Сховав у них зброю і приторочив до пояса. Закріпив його на плечах, щоб меч висів на спині. Руків’я стирчатиме над рюкзаком, коли я одягну його. Просто не уявляю, як можна бігти, коли ця штука висить на боку.
Я з’їв хліб і рештки м’яса, випив трохи води і ковтнув вина. А тоді вирушив далі.
Наступного дня я багато бігав, хоча слово «день» — неправильна назва для незмінного буття під розкресленим пунктиром небом, картатим небом, небом, осяяним невпинними коліщатами та фонтанами світла. Я біг, доки не стомився, тоді відпочив і побіг далі. Я економив харчі, адже відчував, що по інші припаси доведеться тягнутися дуже далеко, а це також вимагає від тіла значної енергії. Я утримався від мандрівок навпростець, адже пекельні гонитви крізь Тіні мають свою ціну, а мені б не хотілося бути геть виснаженим, коли я нарешті прибуду на місце. Я часто озирався назад. Зазвичай нічого підозрілого не помічав. Час від часу, однак, здавалося, що я бачив переслідувача. Проте можливі й інші пояснення, зважаючи на фокуси, які можуть показувати Тіні.
Я мчав, доки не збагнув, що нарешті наближаюся до свого місця призначення. Здається, досі жодних нових катастроф і наказів повернутися назад не спостерігалося. Я мимохідь міркував, чи був це гарний знак, а чи найгірше ще попереду. У будь-якому разі я знав: ще раз посплю, трохи помандрую — і нарешті прибуду туди, куди хочу. Крихта обережності, крапля уважності — і вже є привід для оптимізму.
Я летів крізь широку галявину, порослу лісом із кристалічних форм. Чи справді вони були живими, а чи становили геологічний феномен, я не знав. Вони викривлювали перспективу й ускладнювали пересування. Та я не бачив жодних ознак життя у тому блискучо-глянцевому місці; саме тому й вирішив розбити там свій останній табір.
Я наламав кілька кристалічних гілок і встромив їх у рожевий ґрунт, що за консистенцією скидався на наполовину застиглу мастику. Вибудував коло з паль, які сягали мені десь до плеча, і став посередині. Зняв Фракір із зап’ястя, проговорив необхідні інструкції, а тоді поклав мотузку на свою блискучу стіну.
Фракір видовжилася і розтягнулася, ставши завтовшки з волосину, а тоді обплела павутинкою кристалічні гілки. Я почувався в безпеці. Якось не вірилося, що хто-небудь здатен перетнути магічний бар’єр — і щоб Фракір не стрибнула на нього й не задушила до смерті.
Я розстелив плащ, ліг і заснув. Чи довго я спав — не знаю. Жодних снів не пригадую, але й нічого мене не турбувало.
Щойно прокинувся, покрутив головою, аби зорієнтуватися, але куди б я не глянув, краєвид був однаковим. Усюди виднілися переплетені кристалічні гілки. Я повільно звівся на ноги і випробував ґрунт на міцність. Твердий. Мій частокіл обернувся на крижану клітку.
Хоч мені і вдалося обламати маленькі гілочки, та всі вони розташовувалися згори, а це не дуже сприяло моєму звільненню. Патички, встромлені мною спочатку, потовщали й міцно вкоренилися. Вони не ламалися навіть від найпотужніших ударів.
Клята перешкода розгнівала мене. Я замахнувся клинком — і навколо посипалися крижані пластівці. Прикрив обличчя плащем і ще кілька разів махнув клинком. Тоді я зауважив, що моя долоня — мокра. Глянув на неї і побачив, що вона кривавить. Деякі уламки виявилися дуже гострими. Я відмовився від меча й продовжив копати клітку. Час від часу стіни тріскалися й дзенькали, але все одно трималися.