Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
Але мій дядько Рендом, Король Амбера, несподівано викликав мене додому раніше, — саме тоді, коли ми з Біллом прогулювалися. Тут виявилося, що Джордж Генсен ховався неподалік і хотів воліктися за нами, коли ми переносилися крізь Тіні. Та марно: ми його не запросили. Я прихопив Білла з собою, бо не хотів залишати його наодинці з особою, яка поводиться так неадекватно.
Від Рендома я дізнався, що мій дядько Каїн загинув від кулі найманого вбивці, а також, що хтось намагався вбити мого дядька Блейза, але лише поранив його. Похорон Каїна мав відбутися наступного дня.
Того ж вечора я все-таки вирушив на зустріч до заміського клубу, але мій загадковий співрозмовник не прибув. Проте вечір не пропав марно, бо я познайомився з гарненькою леді на ім’я Меґ Девлін, та, слово за слово, ми добалакалися до того, що я підвіз її додому, де ми роззнайомилися значно ближче. І раптом — такої миті, коли я вважав, що вона забула про все на світі — дама поцікавилася, як звуть мою матусю. Якого чорта, звісно, запитав я. Мені й на думку не спадало, що саме вона може виявитися тією особою, з якою я мав зустрітись у барі.
Кінець нашому тісному спілкуванню поклав дзвінок від вхідних дверей. Дзвонив хтось, хто назвався чоловіком Меґ. Я вчинив так, як має вчинити джентльмен: ретирувався звідти до біса швидко.
Моя тітонька Фіона, чаклунка, хоч і чаклує в геть іншому стилі, ніж я, несхвально поставилася до цього побачення. Очевидно, Люк викликав у неї ще сильніші підозри, бо після того, як я їй дещо про нього розповів, вона поцікавилася, чи маю його фото. Я показав їй світлину, що знайшлася в моєму портмоне і на якій серед інших був присутній Люк. Можу заприсягтися, що вона його впізнала, хоча й не захотіла в цьому зізнатись. Але той факт, що тієї ж ночі вона разом зі своїм братом Блейзом навіщось покинула Амбер, не здається мені випадковим збігом.
Після цього події стали розвиватись у ще шаленішому темпі. Наступного дня було скоєно нахабну спробу перебити всю родину, кинувши на нас бомбу під час похоронної ходи. Вбивці-невдасі вдалось утекти. Згодом я продемонстрував Рендому Колесо-Привид, мою розробку, мій улюблений витвір, якому я присвячував свій вільний час, працюючи у «Ґранд Дизайн», а він сприйняв плід мого хобі вкрай несхвально. Колесо-Привид — це... коротко кажучи, спочатку я просто хотів розробити комп’ютер, що працював би за інакшими фізичними принципами, ніж ті, які вивчав в університеті. Я заклав у нього те, що можна назвати магією. Але відшукав таке місце, де цей комп’ютер можна було зібрати й де він функціонував би, і працював там над ним. Він ще не закінчив сам себе програмувати, коли мені довелося його залишити. Схоже, він допрограмувався до того, що став розумним, і, гадаю, саме це й налякало Рендома. Він звелів мені піти до нього та й вимкнути його. Мені не дуже сподобався його наказ, проте я залишив палац.
Коли я мандрував Тінями, мене переслідували; намагалися виснажити, залякати, на мене вчиняли напади. Я заледве не згорів, мене врятувала незнайомка, але сама вона загинула в озері. Мене захистив від хижих почвар таємничий чоловік, а трохи згодом він же врятував від незвичного землетрусу. Виявилося, що це не хто інший, як Люк. Він супроводжував мене аж до останнього рубежу, де я вступив у суперечку з Колесом-Привидом. Здається, я трохи роздратував власне творіння, і воно відігнало нас від себе за допомогою Тіньової бурі, а опинитися серед неї не дуже приємно — хоч із парасолькою, хоч без неї. Я витягнув нас із цього погодного катаклізму, скориставшись одним із Козирів Долі — так охрестив ті незвичні гральні карти, які знайшов у квартирі Джулії.
Ми опинилися біля входу до блакитної кришталевої печери, і Люк затягнув мене усередину. Добрий старий Люк! Він подбав про всі мої потреби, а тоді ув’язнив мене в цій печері. Коли Люк сказав мені, хто він такий, я зрозумів, що вразило Фіону, коли вона побачила його фото: він був схожий на свого батька, Бранда, найманого вбивцю та зрадника. Кілька років тому цей сучий син ледь не зруйнував Амбер, а заразом і решту Всесвіту. На щастя, Каїн убив його, перш ніж він устиг здійснити свої плани. Тоді я дізнався: це Люк убив Каїна, щоби помститися за батька. Виявилося також, що саме 30 квітня він отримав звістку про смерть свого батька і щороку намагався екстравагантно відзначити цю річницю. Моя розробка, Колесо-Привид, справила на нього не менше враження, ніж на Рендома, і Люк вирішив залишити мене своїм в’язнем, адже я міг йому знадобитися, якщо він захоче узяти цю машину під свій контроль. Йому здавалося, що Колесо-Привид може виявитися досконалим знаряддям для винищення всієї нашої родини.
Він подався вирішувати це завдання, а я швидко пересвідчився, що цілковито безсилий у цій печері: її дивні властивості блокували усі мої магічні здібності, тож я не міг контактувати тут ні з ким, окрім тебе, Фракір. А тут нема нікого, кого б ти могла удавити...
Не хотіли б ви послухати уривочок з тієї пісні, «Над веселкою»[49]?
1
Лезо зламалось, і я відкинув руків’я. Зброя не прислужилася мені проти блакитної неосяжності стіни в тій її частині, яку повважав найтоншою. До моїх ніг упали кілька невеличких уламків каменю. Я підібрав їх, потер один об одного. Ні, у такий спосіб мені не вибратися. Схоже, звідси можна вийти тільки тим шляхом, яким я сюди зайшов, а він для мене закритий.
Я повернувся до свого табору, тобто до того закутка печери, де кинув свій спальник. Усівся на нього — грубезний, брунатного кольору — відкоркував пляшку й хильнув вина. Я аж спітнів, намагаючись прорубатися крізь стіну.
На моєму зап’ястку ворухнулася Фракір, частково розмоталася, ковзнула мені у ліву долоню, де обернулася навколо затиснутих у руці двох блакитних камінчиків. Вона зав’язалася навколо них вузлом, а тоді повисла разом з ними, гойдаючись, наче маятник. Відставивши пляшку, я пильно дивився на це. Розгойдувалася вона по дузі, паралельній довжині закапелка, який я наразі називав своїм домом. Гойдання тривало хвилину, не менше. Тоді вона втягнулася вгору і завмерла на тильному боці моєї долоні. Залишивши камінці лежати біля мого вказівного пальця, вона повернулася до прихованого стану на моєму зап’ястку.
Я уважно роздивлявся уламки, навіть підняв миготливу олійну лампу, щоби краще бачити.
Колір...
Так.
Тепер на моїй руці вони мали такий точно вигляд, як той камінець у персні Люка, який він не так давно забув у мотелі, а я йому його віддав. Випадковий збіг? Чи тут є певний зв’язок? Що намагається сказати мені мій вірний зашморг? І де я бачив ще один такий камінчик?
У Люка, на дармовисі для ключів. Блакитний камінь на металевій пластинці.
...А де я міг бачити ще один?
Печера, в якій мене ув’язнив Люк, блокувала Козирі, а також мої магічні здібності, підкріплені Лоґрусом. Якщо Люк тягає з собою уламки цих стін, то недарма. Які ще властивості вони можуть мати?
Я витратив майже годину, намагаючись дізнатися щось про природу цих камінців, але вони противилися моїм Лоґруським чуйникам. Урешті-решт я роздратовано засунув їх до кишені, поїв трохи хліба та сиру, ковтнув іще вина.
Відтак підвівся та знову обійшов печеру, перевіряючи свої пастки. У цьому місці я був замкнений уже місяць, а може, й більше. Переміряв кроками всі ці тунелі, коридори, гроти, шукаючи вихід, якого не було. Інколи я гасав ними, наче навіжений, здирав до крові кулаки об їхні холодні стіни. Іншим разом рухався повільно, розшукуючи тріщини або лінії розлому. Кілька разів намагався посунути брилу, що перекривала отвір до печери. Безуспішно. Брилу було затиснуто в отворі, тож я не міг зрушити її ні на дюйм. Усе вказувало на те, що я застрягнув тут надовго...
Мої пастки...
Нічого не змінилося відтоді, коли я перевіряв їх востаннє — величезні каменюки, які природа розкидала у звичній для себе недбалій манері, тепер, заклинені, покоїлися на високих опорах, ладні зірватися з них, щойно хтось зачепить замасковані мотузки. Мотузки я розшукав у коморі, знявши з численних ящиків та коробок.
49
«Over the Rainbow» (укр. «Над веселкою»), також часто «Somewhere over the Rainbow» (укр. «Десь над веселкою») — класична пісня-балада на музику Г. Арлена, слова Е. Гарбурга. Написана спеціально для фільму 1939 року «Чарівник країни Оз». Відзначена премією «Оскар» у номінації «Найкраща пісня до фільму».