Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Я наздогнав Люка ще до того, як ми сягнули цілі, проте як не намагався, а вирватися вперед не зміг. Ми пробігли повз ціль пліч-о-пліч і разом упали.

— Потрібен фотофініш, — видихнув я.

— Назвімо це нічиєю, — відповів він. — Ти завжди дивуєш мене — наприкінці.

Я намацав пляшку з водою і простягнув Люкові. Він сьорбнув і повернув її мені. Невдовзі ми все допили.

— Прокляття, — видихнув він, повільно зводячись на ноги. — Погляньмо, що по той бік пагорбів.

Я підвівся і рушив уперед.

Коли мені нарешті вдалося відновити дихання, то перш за все я сказав:

— Чорт забирай, а ти, здається, знаєш про мене набагато більше, ніж я про тебе.

— Гадаю, так, — погодився він після довгої паузи. — А хотілося б не знати.

— Що це означає?

— Не зараз, — відрізав Люк. — Пізніше. «Війну і мир» не читають під час перерви за чашкою кави.

— Не розумію.

— Час, — відповів він. — Часу завжди або забагато, або недостатньо. Зараз — недостатньо.

— Ти мене заплутав.

— Якби ж то я міг.

Пагорби наближалися, а земля в нас під ногами досі лишалася твердою. Ми впевнено рухалися вперед.

Тоді я подумав про здогади Білла, підозри Рендома й попередження Меґ Девлін. І про дивний патрон, який знайшовся в кишені Люкового піджака.

— Штука, до якої ми рухаємося, — промов Люк, перш ніж я встиг поставити нове запитання, — це ж твоє Колесо-Привид, правда?

— Так.

Він розсміявся:

— Отже, тоді, в Санта-Фе, ти казав мені правду, коли стверджував, що твоя машина потребує особливого довкілля. От тільки ти не казав, що знайшов таке довкілля і навіть побудував свій винахід.

Я кивнув.

— А як щодо твоїх планів з компанією? — поцікавився я.

— То просто щоб змусити тебе говорити про це.

— А як щодо Дена Мартінеса і всього, що він казав?

— Гадки не маю. Я справді не знаю його. І досі не розумію, чого він хотів або чому вирішив стріляти в нас.

— До речі, Люку, а чого хочеш ти?

— Просто зараз — побачити ту кляту штукенцію, — відповів він. — Те, що ти побудував машину тут, серед джунглів, надало їй особливих властивостей?

— Так.

— Наприклад?

— Таких, про які я навіть не думав — на жаль, — відповів я.

— Назви хоч одну.

— Вибач, — заперечив я. — Питання і відповіді — це гра на двох.

— Гей, я ж саме той, хто щойно витягнув тебе з діри в землі.

— Підозрюю, ти також саме той, хто намагався вбити мене кілька тридцятих квітня поспіль.

— Останнім часом — ні, — відповів він. — Чесно.

— Тобто ти справді намагався?

— Ну... так. Але в мене були причини. Це довга історія і...

— Господи, Люку! Чому? Що я взагалі тобі зробив?

— Усе не так просто, — відказав він.

Ми підійшли до підніжжя найближчого пагорба, і Люк подерся на нього.

— Не роби цього! — гукнув я до нього. — Ти не перейдеш.

Він спинився.

— Чому ж ні?

— Атмосфера закінчується на висоті тридцяти чи сорока футів.

— Знущаєшся?

Я похитав головою.

— А з того боку ще гірше, — додав я. — Потрібно знайти прохід внизу. Є тут один, ліворуч.

Я розвернувся і рушив у тому напрямку, а невдовзі почув і Люкові кроки.

— То ти дав машині свій голос, — констатував він.

— І що?

— Отже, тепер я розумію, що ти хочеш зробити і що взагалі відбувається. Комп’ютер розвинув свідомість у божевільному місці, де ти його побудував. Він здурів, і ти хочеш вимкнути його. Він знає про це і має достатньо сили, аби завадити тобі. Це ж твоє Колесо-Привид намагається повернути тебе назад, так?

— Можливо.

— А чому ти просто не перенісся через Козир?

— Неможливо створити Козир для місця, яке постійно змінюється. І взагалі, що ти знаєш про Козирі? — поцікавився я.

— Достатньо, — пролунала відповідь.

Попереду я побачив прохід, який саме шукав.

Я наблизився до нього і спинився, перш ніж увійти.

— Люку, — сказав я. — Не знаю, чого ти хочеш і чому та як дістався сюди, а ти не надто переймаєшся тим, щоб мені це повідомити. Проте скажу тобі дещо просто так, задарма. Мандрівка може виявитися дуже небезпечною справою. Можливо, тобі варто повернутися туди, звідки ти прийшов, і дозволити мені самостійно владнати проблему. Нема жодної причини наражати тебе на ризик.

— Гадаю, причина є, — відказав він. — Крім того, я можу стати в нагоді.

— Як?

Він знизав плечима.

— Ходімо вже, Мерліне. Я хочу побачити машину.

— Згода. Ходімо.

Я рушив вузьким коридором — розколиною в скелі.