Метаморфози

576] Мовив — і вже по землі животом довжелезним прослався; 577] Чує, Як шкіра жорстка поступово лускою береться, 578] Бачить: цятки темно—сизі біжать по зчорнілому тілу. 579] Ось він на груди упав, а тим часом немов поєднались 580] Ноги обидві в одну й витягаються в хвіст заокруглий. 581] Руки самі тільки мав, і ті руки самі, що їх мав ще, 582] Він простягнув і в сльозах, що людським ще спливали обличчям,— 583] «Бідна дружино моя! Підійди ж і торкнись мене,— просить,— 584] Поки від мене лишилося щось, і візьми мою руку, 585] Поки ще є та рука, поки змієм не весь я зробився!» 586] Ще не одне хоче мовити їй, але раптом надвоє 587] В нього язик розщепивсь, і, хоч як намагається,— слово 588] Так і не йде йому з уст. Тож не мовою він, а сичанням 589] Жаль виливає: такий вже дала йому голос природа. 590] В голі груди рукою вдаряючи, тужить дружина: 591] «Кадме, собою лишись! Відкинь машкару дивовижну! 592] Що ж це таке? Де плече твоє, Кадме, де руки, де ноги, 593] Лиця, рум'янець — усе, що кудись, поки мовлю, зникає? 594] Чом, о боги, ви й мені поповзти по землі не звеліли?» 595] Так побивалася. Він же лизав їй заплакані лиця. 596] Й начебто впізнаючи, Відповзав до грудей і в обійми 597] Взяти хотів і до шиї жіночої звично тягнувся. [79] 598] Всі, хто там був — їх супутці — жахнулись; вона ж усе гладить 599] Шию лускату слизьку гребенястого велета—змія. 600] Раптом обоє сплелись вони, зміями ставши, обоє 601] Зникли, звиваючись колом, у тіні сусіднього гаю. 602] Не уникають людей, не грозять і сьогодні нікому: 603] Бо ж не забули вони, ким були, нешкідливі дракони.