Метаморфози

329] Тим закінчила вона, й зарум'янивсь юнак соромливо, 330] Бо й не чував про любов; йому личив, одначе, рум'янець. 331] Яблуко так червоніє на гілці, осяяній сонцем, 332] Так і слонова кість, коли в пурпур її омочити, 333] Й місяць, коли при затемненні міддю видзвонюють марно. 334] Німфа — цілунків жде: «Хоч як брат поцілуй мене,» — каже. 335] Й руки уже простягла до його білосніжної шиї. 336] «Годі! —він їй,— а ні, то тебе й цю місцевість покину!» 337] «Що ти! — злякалась вона,— ці місця я тобі відступаю, 338] Гостю!» І йде собі геть, але тільки вдає, що відходить. 339] Ще озирнулася декілька раз і, в чагар увійшовши, 340] Нишком присіла собі, підігнувши коліно, а хлопець, 341] Певний, що серед незайманих трав одинцем походжає, 342] Врешті ногою знічев'я торкнувся грайливої хвилі; 343] Далі занурив стопу — й течія невимовно ласкава 344] Втомлене тіло нараз переповнила млостю п'янкою. 345] Тут він свій одяг легкий із юнацького тіла знімає… 346] Наче вогонь Салмакіду пройняв, як побачила вперше 347] Голу красу юнака — запалали їй очі жагою. 348] Так, бува, сонце сяйне, коли дзеркала рівна поверхня 349] Серед безхмарного дня його круг відіб'є найчистіший. 350] Годі вже стриматись їй, наперед сона втіху смакує, 351] Ласки жадає його і до нього, шаліючи, рветься. 352] Він же руками плеснув і в прозорість рухливу з розгону 353] Кинувсь, і вправно пливе, викидаючи руки по черзі, 354] Й видно його у воді — як, буває, під скло щонайтонше 355] Постать слонової кості кладуть або сніжну лілею. 356] «Мій він тепер! Таки я взяла верх!» — торжествує наяда. 357] Одяг відкинувши, хутко за хлопцем у воду пірнає. 358] Той опирається їй, а вона силоміць то цілує, 359] То обнімає його, то грудей проти волі торкнеться — 360] З різних боків припадає, і горнеться, й липне до нього. 361] Врешті довкола плавця, щоб не вислизнув,, .щоб не пручався, 362] Так обвилась, мов змія, що її аж до хмар піднімає [74] 363] Владар пернатих, орел: йому шию змія охопила 364] Й ноги, а довгим хвостом намоталась на крила простерті. 365] Так наполегливо плющ на високому стовбурі в'ється, 366] Так восьминіг на морській глибині випускає раптово 367] Всі свої щупальця й наче тенетами стискує жертву. 368] Правнук Атланта тим часом стоїть на своєму й наяду 369] Втіх позбавляє близьких; а вона, просто впившись у нього 370] Тілом усім: «Хоч—не—хоч,— йому шепче,— моїм таки будеш, 371] Не сподівайся втекти! Повеліть же, боги, щоб однині 372] Я при ньому була, а він — при мені був навіки!»