Метаморфози

389] Стихла й вона. Проте Мі ні я донька ще й далі до праці 390] Квапить усіх, над богом новим та над святом глумиться. 391] Тут, хоч не видно було їх ніде, загриміли зненацька 392] Бубни гулкі звідусіль, зігнуті роги заячали, 393] Дзвоном озвалася мідь, запахло смолою й шафраном. 394] Потім, хоч важко й повірить у те, почала зеленіти 395] Тканка, й листям узявсь, повислий, мов плющ, їхній одяг. 396] Ось уже де—не—де й грона звисають; де нитка снувалась — 397] В'ється вусата лоза, крізь основу брость проростає. 398] Вже й виногроно важке пурпуровим поймається блиском. 399] День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати: 400] Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало,— 401] Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство. 402] Крівля раптово стряслась, і здалося, що всюди олійні 403] Враз ліхтарі зайнялись, багрянцем весь дім освітивши. 404] Звірів примарних довкіл розляглося лунке завивання. 405] Кинулись сестри шукать по кімнаті задимленій сховку, 406] Тиснуться всі по кутках — від очей, від огнів якнайдалі. 407] Поки ховаються в ніч, їх тендітні суглоби вкриває 408] Плівка, й суцільне крило їм рамена затягує й руки. 409] Так метушаться вони в темноті, й переміни своєї [75] 410] Все ще не бачить ніхто. І хоча не вкривалися пір'ям, 411] Легко, проте, повисали в повітрі на крилах прозорих. 412] Хочуть мовити щось, та порівняно з тілом мізерний 413] Звук видають, і жалі свої свистом тонким виявляють. 414] Вабить їх крівля, не ліс, і літають, цураючись сонця, 415] Тільки вночі, тож і назву від пізнього вечора мають.