Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— Рада вас бачити, місіс Голлістер! — радісно відгукнулася Елізабет. — Відколи ми виїхали з дому, я весь час сподівалася зустріти когось із знайомих, але нікого не впізнала. Будинок ваш теж не змінився; але інші так змінилися! Якби вони не стояли на старих місцях, я їх зовсім би не впізнала. Бачу, і ця мила вивіска збереглася, — я ж пам'ятаю, як кузен Річард її малював, — і навіть напис, через який ви тоді сварилися.

— Це ви про «хороброго драгуна»? А яке ж іще ім'я можна було йому дати, коли всі його так і називали? Спитайте хоч мого чоловіка, капітана! Кращого покупця я не бачила, і в скрутну хвилину на нього завжди можна було покластися. Гай-гай! Тільки смерть прийшла по нього без попередження! Певно, гріхи йому відпустяться, бо справа його була справедлива. Ось хай містер Грант скаже… Ну, а коли сквайр Джонс забажав намалювати вивіску, я подумала: якби ж на ній було зображення того, хто ділив з нами радість і горе! Очі не такі великі й вогненні вийшли, як були в нього, зате вуса й шапка точнісінько такі. Та гаразд, не буду вас затримувати на морозі своїми балачками. Забіжу завтра після відправи. Хай вас благословить господь і не допустить зла! То що, приготувати вам пунш, майоре?

Німець відповів поважним кивком голови, і коли суддя перекинувся кількома словами з чоловіком вогненнолицьої шинкарки, сани рушили далі. Невдовзі вони під'їхали до дверей «академії», і все товариство поспішило до великої зали.

Джонс і два його супутники, що вибрали собі найкоротшу дорогу, випередили сани на кілька хвилин. Та замість поквапитися до зали, щоб утішитись там подивом поселенців, Річард, заклавши руки в кишені, почав прогулюватися перед «академією» з виглядом людини, звиклої до подібних церемоній.

Поселенці поважно проходили повз нього в приміщення, як і личить тим, хто йде молитись, але в ході їхній помітний був поспіх, викликаний цікавістю. Фермери, що приїхали з інших поселень, спершу вкутували своїх коней в сині та білі попони й тільки тоді заходили подивитися на святково вбрану залу. До багатьох із них Річард підходив, ручкався й питався про здоров'я, про сімейні справи. Він знав добре їх усіх, бо називав на ім'я навіть дітей прибулих, а їхні відповіді свідчили, що Річарда тут усі любили.

Нарешті один із поселенців, який пішки прийшов із селища, зупинився біля Річарда, втупивши пильний погляд у нову цегляну будівлю, що відкидала довгу тінь на сніжні поля. Перед «академією» лежало пустирище, де в майбутньому збиралися розпланувати площу, а за тим пустирищем височіла нова, ще недобудована церква Святого Павла. Почали її споруджувати минулого літа — буцімто громадським коштом, а насправді головним чином на гроші судді Темпла. Затіяли будівництво тому, що, на думку більшості, селищу для релігійних відправ потрібне було місце пристойніше, ніж велика зала «академії», та й освячення нової церкви мало показати, який різновид протестантської релігії бере гору в Темплтоні. Звичайно, питання це викликало неабиякий інтерес і хвилювання серед представників різних сект, проте вголос ніхто його не обговорював. Коли б суддя Темпл віддав перевагу котрійсь із сект, питання було б вирішене негайно — настільки високий був авторитет судді, — але ж він уважав за краще не втручатися в цю справу, рішуче відмовляючись підтримати навіть Річарда, який уже встиг таємно запевнити єпископа, нібито і новий храм і його парафіяни охоче увійдуть в лоно єпископальної церкви. Проте коли всі побачили, що суддя дотримується нейтралітету, Джонс упевнився, з якими впертими людьми має справу. Спочатку він спробував переконати їх ученими доказами. Слухали його терпляче, не заперечували, і Річард, обійшовши селище, подумав, що питання вирішене на його користь. Керуючись принципом «куй залізо, поки гаряче», Джонс оголосив через газетку, що мешканці селища повинні зібратись і вирішити справу голосуванням. Але ніхто не прийшов до «Хороброго драгуна» на збори, й він перебув найприкріший вечір у своїм житті, марно сперечаючись із місіс Голлістер, що доводила, ніби методистська церква (тобто та, до якої вона сама належала) — найблагочесніша, і тому новий храм, безперечно, мусить бути методистським. Тоді Річард зрозумів, що радів передчасно і що навмання такого хитрого й обережного супротивника не здолати. Він дійшов висновку, що треба затаїтися і йти до своєї мети поступово, крок за кроком.