Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— Бачиш, дитинко, усе це ми завдячуємо вмінню Ремаркабль вести хатнє господарство. Вечеря справді чудова, можна й велетня нагодувати.

— О! — відгукнулася Ремаркабль. — Я дуже рада, що суддя задоволений, тільки боюся, може, соус передержала… Хотілося зробити все якнайкраще — це ж Елізабет приїздить!

— Моя дочка вже доросла — від цієї хвилини вона господиня дому, — відказав суддя. — І я вимагаю, щоб усі, хто тут живе, називали її міс Темпл.

— Чи ти ба! — вигукнула Ремаркабль, трохи злякавшись. — Чи це чувана річ, щоб молодих дівчат називали «міс»? Якби ж то суддя мав дружину, то, звісно, я б величала її місіс Темпл, а…

— … хоч я маю тільки дочку, — урвав її Мармедюк, — все ж прошу надалі називати її тільки міс Темпл.

Суддя не на жарт розсердився, а що в такі хвилини сперечатися з ним було небезпечно, то хитра економка змовчала. І тут до їдальні увійшов містер Грант, і все товариство сіло до столу. З огляду на те, що сервірована вечеря була за модою тієї епохи і гостям подавали звичайні тоді страви, ми коротко її змалюємо.

Стіл був застелений чудовою камчатною скатертиною і заставлений тарелями й мисками із справжньої китайської порцеляни, що у ті часи в Америці вважалося неабиякою розкішшю. Ручки сталевих ножів і виделок були зроблені із слонової кістки. Все свідчило про багатство Мармедюка й було не тільки зручне, але й елегантне. Що ж до того, які страви подавати і як їх розставити, тут уже вирішувала Ремаркабль. Перед Елізабет стояла величезна смажена індичка, а перед Річардом — варена. Посередині стола височіли два великі срібні судки, а навколо них — чотири миски: в одній була печеня із сірих білок з приправою, у другій — смажена риба, в третій — риба варена, а в четвертій — дичина. Між мисками й індичками з одного боку лежав величезний шмат смаженої ведмежатини, а з другого — варена бараняча нога. Все те м'ясиво було пересипане найрізноманітнішими овочами, які тільки родили в цьому краї і які можна було добути в цю пору. На чотирьох кутах стояли тарелі з печивом. На одній були якісь химерні верчики, що називалися «горіховими». На другій насипано чорних коржиків, що колір свій завдячували патоці й заслужено називалися «солодким печивом»; то була вершина кулінарного мистецтва Ремаркабль. На третій лежали «імбирні карти», а на четвертій — «сливове печиво», назване так через безліч чорносливу, що стирчав із твердої маси, кольором дуже з ним схожої. У проміжках між чотирма соусниками, наповненими густою рідиною сумнівного кольору, стояли темні грудки якоїсь невідомої речовини, що на неї Ремаркабль казала «зацукровані фрукти». Біля кожної тарілки, переверненої догори денцем, на якому лежали схрещені ніж і виделка, стояла інша, трохи менша, із шматком пирога, начиненого всякою всячиною: скибочками яблука й гарбуза, м'ясним фаршем і журавлиною. Повсюди, де тільки можна було щось примостити, стояли карафки з бренді, ромом, джином і вином, глеки з пивом, сидром і один — з гарячим грогом. Дарма що стіл був чималий, а важко було знайти місцинку, де б визирала дорога камчатна скатертина — так щільно він був заставлений мисками, пляшками, тарелями й соусниками. Коли накривали стіл, то, очевидно, більше думали про кількість їжі, а не про порядок і вишуканість.