Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Ленінський «Лист до робітників і селян України», опублікований[250] 28 грудня 1919 року, було спрямовано на читачів саме в Україні, і в ньому проливалося світло на низку питань, зокрема й тих, які розділяли більшовиків та боротьбистів. Ленін захищав ідею російсько-української федерації й водночас вказував на те, що російським комуністам слід попрацювати над тим, аби подолати власний націоналізм. Комуністи, писав він, є інтернаціоналістами, що виступають проти всіх націоналізмів в ім’я інтернаціоналізму. Вони присвячують себе повній національній рівності. На чолі радянського українського уряду, як пояснював Ленін, стояв Всеукрревком[251], до складу якого увійшли й комуністи, і боротьбисти. Різниця між двома групами, як він її бачив, полягала в тому, що боротьбисти були віддані ідеї незалежної України, тоді як серед комуністів хтось підтримував її, а комусь вона була не до вподоби[252]. На думку Леніна, останні не хотіли, щоб це питання розкололо революціонерів. Проте лист не пояснював, як можна було б владнати питання таким чином, щоб задовольнити всіх[253].

У своєму зверненні до бійців Червоної армії Троцький заявив: «Ви звільняєте братську країну від насильників», і проголосив, що «Україна — це край українських робітників та трудового селянства». Лише українські робітники й селяни, як писав він, «мають одиноке право управляти своєю власною країною». Троцький застерігав, щоб ніхто не смів їх кривдити. А також зазначив, що Україна стане незалежною радянською республікою. Таке враження, що адресатом цього послання були українці, а не безпосередньо ті, кому воно формально адресувалося[254].

Такі твердження не просто пропагандистські, вони справді вказують на реальні зміни в поглядах Леніна. Пізніше він наполягав на тому, що республіки мають права, гарантовані їм радянською конституцією, а це свідчить про те, що така зміна виходила за межі поглядів на культуру й сягала політичної сфери. Разом із тим значні політичні зміни було відкладено через перемогу демократичних централістів Сапронова на IV конференції КП(б)У в березні 1920 року. Після того як керівництво КП(б)У, серед якого переважали опозиційно налаштовані люди, нарешті було змінено на те, що було до вподоби Леніну, поляки вкотре витіснили більшовиків з України. Нічого не можна було вдіяти, допоки більшовики наново не візьмуть Україну під свій контроль.

Польське вторгнення стало можливим завдяки тимчасовому союзу колишніх затятих ворогів. Після припинення вогню та закінчення війни[255] було засновано Західноукраїнську Народну Республіку на території Східної Галичини, до якої вторглися поляки. Формально об’єднавшись, УНР та ЗУНР мали свої окремі уряди, і то уряд першої був соціалістичним, а уряд другої тяжів до правого політичного спектра. У серпні 1919 року Петлюра надіслав до Варшави місію для перемовин про встановлення миру, і галичани боялися, що він пожертвує ними заради такого миру. Восени галичани уклали мир із Денікіним, а Петлюра уклав мир із поляками[256], погодившись на анексію Східної Галичини. Навесні 1920-го поляки та Петлюра почали спільний наступ і на нетривалий час витиснули більшовиків з України[257],[258]. Потім вітер повіяв у зворотному напрямку, і поляків було витіснено аж до передмість Варшави, та згодом вони знову пішли в наступ. Унаслідок цього Україну було поділено між поляками та більшовиками. Цим, а також остаточною поразкою залишків Добровольчої армії в листопаді 1920 року закінчилася російська громадянська війна. Проте для українців це означало лише припинення організованих військових дій у їхній власній війні за національне звільнення (якщо можна дозволити собі вживання цього терміна, більше притаманного нашим часам, ніж тодішнім реаліям). В Україні ситуація була далеко не мирною.