Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Чи були масові репресії в СССР — суто більшовицькою новиною? Навіть побіжний історичний огляд свідчить: ні, в жодному разі. Масові репресії були навіть у європеїзованій Другій імперії, пригадайте хоча би роки по 1905 — вєшателя А. Столипіна, так улюбленого російським нобелівським лавреатом А. Солжєніциним; бували й раніше: пригадайте наслідки польських повстань 1830 та 1861–1863, масові депортації до Сибіру. Можна пригадати часи Пєтра І, війну 1709, коли Батурин та інші міста Черкащини були геть сполюндровані, а їх населення вирізане російськими військами, цілком і повністю свідомо. Потім Єкатєріна ІІ знищила Велику Січ Запорізьку, вигнавши тих, хто вижив, — до Кубані, поселивши на їх місце росіян (“Новороссія”). Нею ж, коронованою злочинницею, був 1783 сплюндрований весь татарський Крим. За кілька років його населення зменшилося удвічі.
Не відставала й попередня Московія. Пригадаємо дві російські масакри на Новгородщині, Івана ІІІ і Івана IV. Найбільший акт геноциду, що має за собою Московія, то геноцид хантів і мансі на початку XVII ст. Ці народи найдовше, майже півтори сотні років, чинили збройний опір загарбникам, але після останнього невдалого повстання підчас «смутного врємєні» їх було виселено на пустельний Ямал, де їх переважна частина загинула від голоду; отже, це можна розглядати і як перший (чи — не перший?) в історії приклад управління шляхом голодомору. Отже, нищення людей інших народів, це традиційна практика російських імперій; починаючи з тих часів, коли ще й імперії не було. Третя імперія всього тільки розвинула та нечувано поширила практику своїх попередниць.
Єдине на цьому й полягає особиста “заслуга” більшовиків. Бо їх 1937 не був поокремим злочином, хоча би й глобальних масштабів. Він був лише кульмінацією системи злочинів, розпочатих “Вєлікім Октябрєм”. А цей, у свою чергу, кульмінацією історії попередніх історичних злочинів.
Підкреслимо одну цікаву обставину. Злочинні масові вбивства 1937 потребували чимало катів, яких у імперії завжди було в достатку. Але, їх переважна більшість — на чолі із самим Єжовим, була понищена слідом, іншими катами, щоб не залишати зайвих свідків. Бо, традиція ретельно замітати сліди, чи то масових, чи то поокремих злочинів, — то чи не старіша традиція імперії. Так от, цікаво, чи вони теж були «реабілітовані»? Певних даних немає.
Але, чи шкодувати нам і за вимордованими тоді злочинцями: ягодами, єжовими або їх численними поплічниками? Адже, були там і такі “жєртви нєобоснованних рєпрєссій”, як С. Косіор або П. Постишів (а з ними й В. Балицький), що 1933 вимордовували голодом Україну. Цих обох «взялі» ніби того ж 1937, а розстріляли тільки 1939. Що ж, це добре, що не відразу: мали час подумати — навіщо жили на землі? Бо смерть нікого і ніколи зрівняти не може, що би не писав про це великий російський гуманіст Ф. Достоєвскій (отой, від “жідішєк і полячішєк”). Хоча би для того, що одним по смерті братські могили, а іншим — мосяжні монументи. Поставили були такий і С. Косіору; можливо, стоїть і досі.
При оцінці наслідків Великого Полювання, не слід бути однобічними й в іншому. Совєцький світ був побудований у такий спосіб, що нещастя одного — стає новою життєвою можливістю для іншого. Бо, не можуть же всі нікчеми суспільства бути “всім”, а тому на кожного, хто був “всім” та став “нічім”, — завжди знайдуться ті, хто пройшли зворотній шлях. Отже, не забудемо й тих, хто 1936 був ще майже нічим, а от уже 1939 став… Ну, не “всім”, ясна річ, але чимось; уже не “із масси”. Для прикладу пригадаємо хоч двух цехових парторґів, А. Н. Косиґіна і Л.І. Брєжнєва, які вже 1939 були членами ЦК. Отже, якби не цей пам’ятний рік, — ми могли би й не дорахуватися багатьох “видатних” в наступному совєцьких політиків. Хоч, де ж правди діти, — й не з найбільш розумово розвинених…
Заторкнемо наприкінці ще одну красиву леґенду. Ось що, наприклад, писав з приводу репресій такий собі Рой Мєдвєдєв, що набув свого часу популярності дешевим дисидентством. Це, одна з провідних московських ґазет від 21.03.1991:
Зараз деінде доводиться чути, як Комуністичну партію порівнюють з нацистською — ті ж, мовляв, методи, та сама структура, ті ж задачи. Але, це ж абсурд! Треба розуміти, що гітлерівський режим створювався для захисту диктатури і нацистська партія первісно призначалася для підтримки цього режиму. Комуністична ж партія (я маю на увазі в даному випадку сталінський період) свої злочини творила таємно, і про ці злочини не знала не тільки більша частина суспільства, але навіть і більша частина партії. А тому не можна звинувачувати партію в цілому, як не можна обвинувачувати й нарід, котрий вірив тій партії. Треба звинувачувати завжди конкретних злочинців.