Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Таким чином, формулюючи коротко, масовий терор 1937 був закономірним та остаточним фіналом боротьби за владу над Третьою імперією. Усунення переможним угрупуванням Сталіна, яке не надавало великого значення вже здискредитованому соціалізмові, а робило ставку на відродження імперії — усіх інших груп та владних структур і сторонництв у партії: Зінов’єва–Камєнєва, Бухаріна–Рикова тощо. Якою була би імперія без Сталіна, а з кимось іншим — марно гадати; бо вона все одно була би.
От перемога Сталіна над іншими конкурентами — й стала приводом для ґенеральної політичної, а загалом — етнічної чистки (а, як же без неї в Росїі), здійсненої незабутнього 1937.
Для проведення цих обох чисток було підібрано надійну людину — вірну та віддану маріонетку Сталіна, якій, одначе, було створено абсолютно непропорційну її значенню популярність. Нею став мало відомий, але ретельний та добре знайомий з партійними кадрами партфункціонер Ніколай Єжов, низенький з великою головою, родом “із города Лєніна”. Як спеціально підкреслює Мілош Мікельн у своій капітальній праці про Сталіна — “Життєвий шлях самодержця”, 1985, — він був першим із міністрів внутрішніх справ — росіянином. Бо, Уріцкій та Ягода були жидами, а Дзєржінскій та Мєнжінскій — поляками. Ніколай Єжов перед тим низку років займався кадровими питаннями та добре в них орієнтувався. Він виконував, до найменших подробиць, усі вказівки й настанови Сталіна, але для совєцьких мільйонів усе це була зловісна “Єжовщіна”. А Сталін, як був, так і полишився, — “мудрий вождь і учітєль”: над усім. От як треба працювати! У цьому теж була чимала частка властивого цій людині лицемірства, витонченого та розлеглого.
Спритні історики, дещо заторкнуті дологічним мисленням, уже безпомилково розподілили ролі, — що це Н.Єжов «проводіл масовиє рєпрєссіі», а от А. Вишінскій — той “проводіл показатєльниє процєсси”. Але для нас є важливий, єдино, добрий старий римський принцип: “Кому від цього добре?” Бо отой і є головний злодій; принцип — мотиву збродні. А найдобріше було — саме йому: “вождю і учітєлю”.
Існує також красива леґенда, хоч зараз уже, здається, не поширювана. Що ніби спочатку ловили насправді, дійсних “ворогів народу”, а потім, чи то надто вже захопилися цією доброю справою, чи то стався якийсь загадковий зрив, цілком непередбачений. І вийшли з нього вже самі «нєобоснованниє рєпрєссіі». З нагоди яких і прийшлося потім сидіти та “реабілітувати”, “реабілітувати”…
По–перше, зауважимо, що реабілітація — то сута формальність. Яка не знімає відповідальності з тих, хто скоїв злочин, з приводу якого й прийшлося “реабілітувати”. Яка не є, ні виправданням для того, кого “реабілітують”, або покаранням для тих, хто припустився злочину; типово совєцький обряд.
По–друге, нема сумніву, що були й зловживання, бо в Росії без них не буває нічого: хтось звів порахунки, хтось в такий спосіб звільнив помешкання поруч, щоб собі “расшіріть площадь” (див, спогади В. Гризодубової), хтось… Але, загалом у техніці кампанії давно розібрались: хоча би Роберт Конквест у своєму «Великому терорі». Бо з самої статистики репресій чітко вимальовуються наміри та напрями.
Перше, це знищення всіх іноземців, по можливості: людей із Прибалтики, Польщі, німців, фінів тощо; типове звинувачення — шпигунство на користь будь–якої з іноземних держав.
Друге, це винищення національної інтеліґенції, національної еліти по “рєспубліках” Совєцького Союзу. В першу чергу — у найбільш небезпечній та небажаний з них, Україні. Та, не лише, а всякого, про кого було відомо (чи була підозра), що то є людина національно свідома (“націоналіст”). Поготів, такі вже засвітилися підчас дозволеної перед тим «українізації». Бо, “вождь народов”, — підкреслимо це, був не тільки їх катом: він був ще й ґеніальним провокатором. Пригадайте школу «царской охранкі».
Про чітку продуманність всього дійства свідчить ще одна характерна обставина: зворушлива турбота про “дружбу народов”. Арештованих українців або росіян доручали слідчим жидам або вірменам; і — навпаки. Першим це помітив і описав, здається, наш Іван Багряний.
Cкільки людей було тоді винищено? — важко сказати. Дані переписів 1929 і 1939 свідчать про зникнення, невідомо куди, майже двох десятків мільйонів людей. Але, чи можна до кінця вірити переписам, особливо останньому?
Ствердимо, що нема в Україні жодного більш–менш великого міста, де не було би викрито таємних поховань таємно ж розстріляних жертв НКВД. Перше таке кладовище було відкрито у Вінниці, німецькою окупаційною владою (за свідоцтвами місцевих жителів), 1942. Його тоді ж обслідувалі міжнародні комісії. Кількість похованих там складає десь 30–40 тисяч людей, а Вінниця не була аж так великим містом. Як у ній і жило хоч 150 тисяч людей, то оті 30–40 тисяч все одно, становитимуть помітний відсоток дорослого населення. А такі самі поховання, підкреслимо ще раз, відкриті по всіх помітних містах в Україні.