Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
От і виникає просте, але неминуче запитання, — а на які такі засоби він прожив ще дванадцять років (на матеріальні нестатки сам він ніде не скаржиться)? — та, ще разом із не так малою родиною (четверо дітей та їх двоє), а також із численною обслугою.
Воно, таке запитання, виникає й не може не виникнути у будь–кого з нас, громадян колишньої “родіни всєх трудящіхся”, — найбільш експлуататорської держави в історії людства. Де її брудною владою було вигадано брудну приповідку: “Оні дєлают від, что работают, а ми делаєм від, что ім платім”. Тільки от, ця червона наволоч трошки призабула, що “роблячи вигляд” — не побудувати промислову потугу, співрозмірну США… А платили нам усім за це й дійсно, — аби тільки раби не повиздихали, пам’ятаєте? Але, повернемося до нашого підопічного.
То був кінець НЕПу, рубль був твердий, та заробіток учителя не сягав сотні, скільки ж могли сплачувати на прожиття політичному на засланні? — ну, кілька десятків рублів на місяць, припустимо. Але, хай платили й членам родини, однак, при Троцкому був іще цілий штат: секретар, друкарка… До того він іще їздить на полювання, та й не один. Чи це вже, бува, на казенний кошт? Десь за півроку в Алма Аті він відправив десь 800 листів та ще й 550 телеґрам, то подумайте, чи вистачить на все це кількох десятків рублів на місяць?
Він щось там прохоплюється про переклади “классіков марксізма”, але — пробачте, за це в СССР теж платили суті копійки: щоб на це прожити — треба було би перекладати з ранку до вечора, — які вже там полювання, листи, телеґрами…
Про жодні матеріальні труднощі підчас перебування у Франції або Норвегії, — він теж не пригадує. Його остання, досить показна маєтність у Койоакані вартувала, слід гадати, теж чималі гроші, а до неї було ще два авта з водіями, десяток охоронців… Звідки ж на це гроші, знову?
А, як були такі витрати, то мали бути й відповідні прибутки.
Засновники “свєтлого будущєго”, хоч і вчили нас, ніби “собствєнность — ето кража”, але самі нею — власністю, — далеко не гребували. Після революції мешканці Кремля, кажуть, тримали скромний спільний “золотой запас” в родині Г. М. Свердлова; на той випадок, як “рабочій класс” зрозуміє їх справжні наміри та прийдеться уносити ноги за кордон. М. Тухачєвскій, кажуть, полюбляв колекціонувати скрипки; та, не щось там: Аматі, Гварнері… Де брав? — грабував, звичайно. Бо не чули ми, щоб таке щось валялося по смітниках. Набагато пізніше маршал Г. Жуков (отой, німецький “генераль–Фляйш”) пригнав із Німеччини кілька ешелонів різного добра. Інший “полководєц Вєлікой Отєчєствєнной”, кажуть, прихопив мимохідь золотий запас Манджоу–го; маріонеткової держави, щоправда, але — як на одну родину… Ешелонів у Троцкого, зрозуміло, не було, але невеличкий “золотой запас”, набутий на “фронтах гражданской войни”, — чому ні?
Втім, чому ж це невеличкий? Бо ґазета “Нью Йорк Таймс” свого часу писала, ніби тільки протягом 1920 року (три роки по перевороті, зверніть увагу) на закордонні рахунки совєцьких вождів — поступило від них наступне.
Від Л. Троцкого — 11 млн. доларів до Банку США та 90 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.
Від Г. Зінов’єва — 80 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.
Від Ф. Дзєржінского — 80 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку. Ну, і так далі.
Ґазетне повідомлення — то ґазетне повідомлення, не історичний документ, годі казати. Але, диму без вогню здебільшого не буває. Навіть, як відняти нулика справа, — отримаємо цілком пристойні суми.
Найбільш цікавим полишається те, — як саме вони ділили поміж себе награбовані у народів імперії гроші? — так, аби не перегризтися остаточно? — а також — як і скільки накрали, зрозуміло.
На жаль, у вищих фінансових колах Швайцарії є відсутні мінімально чесні та моральні люди. Бо, в іншому разі всі дані про те, хто з “вождів” ХХ ст., більшовицьких або нацистських, та скільки награбував, — були би давно й широко оприлюднені. А, як це й досі не зроблене, то звідси й плине, що наш сучасний світ — є морально розкладений; принаймні — на своїх верхах. В особі своїх, так би мовити, — “кращих людей”.
Коли на Захід збігла Світлана Сталіна, вона з далекої Індії мерщій подалася до тієї ж Швайцарії, утверджуватися (це є, принаймні, очевидне) в правах спадкування награбованого батьком, “отцом народов”. Скромнішим зі скромних, що за Анрі Барбюсом, — у коридорі на топчанчику спав та шинелькою укривався. Стежити за нею (а, чи не можна й собі чимось поживитись) - кинули купу совєцьких шпигунів на Заході, та й провалили мало не всю свою агентурну сітку. Бо за нею стежила, в свою чергу, поліція конфедерації, яка охороняє сховища накраденого з усього світу не гірше від отого стоголового дракона…