Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Так, все слушно, треба завжди звинувачувати конкретних людей за конкретні злочини. Але, вибачайте, — чи такі вже вони були наївняки, чи так уже й “ми — нє зналі!”? Бо, було репресовано десятки мільйонів людей, не одиниці, та таке щось фізично неможливо укрити. Більшість із них якось–такось “судили”. Так, скільки ж слідчих та “суддів” отих “троєк” потрібно було на всіх розстріляних, або охоронців на тих, хто були ще живі? Чи вони, бува, теж «нє зналі, нє вєдалі», що творять? Або, може вони не були, всі до єдиного, — «вєрнимі комуністамі», членами ВКП(б)? Бо, хто ж би довірив таку державного значення справу – безпартійним? Так, чи ж не ясно, що тут одна половина партії — нищила другу; а до неї прихопила ще й силу нас, безпартійних? Отже, треба звинувачувати саме конкретних людей, так, але й брехати, що хтось там чогось “нє знал” — не слід. Бо не знали ті, хто не хотів знати. Бо, як же могла “нє знать” більша частина суспільства, коли чи не в кожній третій родині хтось та був репресований.
Якби ми не знали, що є свідками чергового виливу дологічного мислення, — могла би виникнути й слушна підозра, а — чи при здоровому глузді був уславлений дисидент, автор попередньої цитати, комуніст Рой Мєдвєдєв? Адже, його порівняння з німецькими «наці» — не на користь комуністів. Бо оті “націсти”, принаймні, не обіцяли всім підряд “свєтлого будущєго”, а радше обіцяли “єдем дас зайне” – «кожному своє»; саме так було написане на воротах Бухенвальду, як не помиляюсь. Та відповідно й забезпечували, оте, «кожному своє». Не брехали так розкуто і розгнуздано, принаймні. Не зайве пригадати до цього, що гітлерівці ніколи жодних переворотів не робили, а прийшли до влади демократичним шляхом (принаймні не фальшували результати виборів, про це ніде не згадується).
Дехто хотів би сьогодні, щоб люди геть забули злочини минулого, закликаючи до якихось “миру та політичної злагоди”, але… “Злагоди” власне, кого з ким? — злочинця з жертвою або її родичами? Без розрахунку з минулим — не може бути жодного майбутнього.
Дуже люблять у нас із цієї нагоди кивати на Еспанію, там, мовляв, зібрали усіх, лівих і правих, та й поховали під одним спільним хрестом у горах Гвадаррами. Так, це зробив іще Франко, але повторимо ще раз, — смерть не рівняє; принаймні, ката і жертву. Бо там лежать ті, що воювали, а не ті, що творили злочини проти людства. А за того ж Франко був упійманий останній республіканський комісар Барселони, комуніст Хуліан Грімау Ґарсіа (1911–1963). Він біснувався там до кінця, до січня 1939, та встиг розстріляти тисячі безвинних людей. Його судили за всіма правилами, за злочини проти людства, які не знають жодних термінів, та скарали на горло, попри спільний хрест у горах Гвадаррами.
Посилаються, з іншого боку, на християнське «всєпрощєніє», але… чи вони самі, більшовики, — ним колись керувалися? А як так, то які ж підстави? Зазначимо, що й Біблію не заважає читати уважно, бо, попри оту — “другу щоку”, дещо дивну та загадкову (а тому — може — так часто і згадувану), там можна вичитати й чимало набагато розумнішого. Хоча би оте прислівне “око за око”; або про оту відповідальність нащадків за гріхи предків. Та — не абияку — аж по сьоме коліно.
Таким чином, остаточно заспокоїтися з усіма цими проблемами ми зможемо лише тоді, коли кожен український школяр достеменно знатиме й про російський ґеноцид 1937. Так само, як і про будь–який інший рік нашої мученицької історії.
Чи ґарантовані ми від повторення чогось подібного, в ще більших масштабах? — теж ні. Бо наше сторіччя, то не тільки сторіччя найбільш вражаючих масових злочинів в історії людства, але й сторіччя нечуваної безкарності. Чи отримали своє Лєнін, Сталін, Гітлер або Пол Пот із Мілошевичем? — теж ні.
Поготів, коли продовжує свій традиційний шлях імперіалістична Росія, яка не лише принципово не змінилася, а вже навіть і не бажає цього задекларувати, як робила 1917, удаючи з себе проґресивне “государство рабочіх і крєстьян”.
А ніщо, не забудемо цього, не розбещує так, як безкарність.
Злочином проти людства, великим і непростим був рік 1937.
Але, для історії він був оправлений аж понад добре. Рік перед тим було прийнято Сталінську Конституцію, яка… Важко сказати, чи були такі права, яких вона не надавала би совєцьким громадянамі — хіба, що права на життя, якого там передбачливо не було. Здається, тоді — злегка повівши своєю люлькою, “Вєлікій Сталін” вимовив свої знаменні слова: «жіть стало лучшє, товаріщі, жіть стало вєсєлєє». А наступного 1938, коли репресії дещо вщухли, а наркомом внутрішніх справ став знову неросіянин, Л. П. Берія, — на баштах Кремля вперше засяяли криваво–червоні зірки, наче налиті свіжою кров’ю “врагов народа”.