Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Взагалі, вже з цього документу з повною очевидність має плинути, що більшовики, ще відтоді, не мали жодних ідей. Були всього тільки злочинним угрупованням, ґанґом, або як у них тепер кажуть — “бандформірованієм”, яке під демагоґічною маскою “свєтлого будущего” отстоювало свої власні «дєлішкі». А таке щось, як людська мораль — одвічна і непохитна, — було їм невідомо від народження. Те ж, що їх приймали та приймають всерйоз якісь там “західні інтеліґенти”, — свідчить лише про невиліковну дурість отого “цивілізованого заходу”.
Висновок може бути один: ніколи не страхатись називати речі на власні імена. Це здатне привести, часом, до просто вражаючих виників; до політичного прозріння.
7. 1937. Рік “Великого Полювання”
Більшовицький переворот мав повний успіх, як завдяки відсутності демократичних традицій (адже, Друга імперія не була навіть конституційною монархією), так і завдяки щедрому фінансуванню більшовицької афери, яке забезпечив колишній меншовик Парвус (А.Ґєльфанд) тепер — західний тіньовий бізнесмен, — вкупі з німецькою кайзерівською розвідкою. Та ще, як звичайно, завдяки повному нерозумінню справи та невтручання завжди політично короткозорого Заходу. Від його країн надіслали лише кілька батальонів для евакуації власних громадян, як це прийняте у світі, але й це дало більшовикам нагоду для звичного свинячого вереску, можливість брехати та хвалькуватися, що от вони побили “полчіща іностранних інтєрвєнтов”, або відбили якийсь неіснуючий “поход Антанти”.
А все це разом — своє ж власне брехальство, так надихнуло більшовизм, що вже незабаром була здійснена перша та абсолютно авантюрна спроба реваншу: намагання повернути втрачені Польщу та Прибалтику. Другий крок до відновлення загарбницької імперії під гаслом «міровой рєволюціі». Але, то була вже не Україна, яка — дослівно, роїлась від “п’ятоі колони” (як і завжди). Справжню ціну військовій силі більшовизму визначили на Віслі 1920 поляки та українці. Вони знищили або погнали геть назад червону пошесть, що рвалася пограбувати багату Європу. А тому й потрапили ці землі до смітника “родіни всєх трудящіхся” — майже на два десятки років пізніше. А без цього запізнення запитаємо себе, — чи міг би він відбутися, незабутній всесвітній історичний подвиг Української Повстанчої Армії (УПА).
Усі ці події вичерпно показали невігласній більшовицькій верхівці, що шлях до світового панування не прокладається через “ура!” або “долой!”, а потребує орґанізованих та систематичних зусиль. Шляхом подальшого перманентного пограбування країни та її народів і зміцнення влади над ними. Починалася типова побудова держави, “соціалістічєской” (тобто — розподільчої) за формою, але тоталітарної та експлуататорської за змістом та суттю.
Бо приклад Другої імперії, з її послабленням абсолютизму, лібералізмом, та відміною рабства, — був іще свіжим у пам’яті. Саме оте послаблення стало причиною двох поспіль програних імперіалістичних воєн, та мало не призвело 1917 до остаточного розпаду імперії. Росія, то штучне імперіалістичне утворення, яке потребує на свою підтримку примусу, силою єдиної та абсолютної влади: “єдіная і нєділімая”. Тоді саме її тимчасове послаблення цієї влади, й стало причиною всього подальшого, — загрози повного розпаду.
Коротше, пройшов час розкидати каміння та критикувати “царскіх сатрапов”. Настав час це каміння збирати, — будувати нову імперію.
Але, повного єднання щодо цього не було на той час і серед більшовиків, бо тодішні комуністи ще дозволяли собі вірити в якісь утопічні соціальні ідеї; хоч вони й були, як традиційно в Росії, — у кожного — свої. Сталіну, який висунувся на перший план десь із 1925 та був свідомим прибічником імперської ідеї, — все їх теоретизування було ні до чого. До того ж, усі ці теоретичні розбіжності, як він на цьому добре розумівся, — були лише маскою в боротьбі за єдину цінність у Росії — особисту владу. Бо, всі історичні Росії, як ми це бездоганно знаємо, — це арени жорстокої боротьби за владу, одноосібну і абсолютну. Ця гризня між президентом і парламентом іде вже десять років у Росії. Їм би, будь–що, побороти президента, а там — хоч трава не рости, хоч хай усе у прірву летить. А, як переможуть президента, — тоді гризтимуться поміж себе; за ту ж абсолютну владу над парламентом.