Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Сталінський приклад повної безкарності не полишив байдужими інших, — не відстав би від нього Гітлер, якби його зазіхання не прикартала безжальна історія. Втім, уже його попихачів, навіть дещо покарали після суду в Нюрнберзі; але то був один–єдиний, та й те навдалий прецедент. Щось там наслідував від більшовицького злочинства навіть розсудливий Мао, зчинивши у себе “культурну революцію” з її недоумкуватими “хунвейбінами”, про яку й досі нічого певного не відомо. Не крилися, зате, подальші вірні учні Лєніна і Сталіна, а заразом — і вихованці західної демократії, абсольвенти паризької Сорбонни, — Пол Пот та Ієнг Сарі, що безтурботно вимордовали мало не половину власного народу на очах байдужого світу. Ніщо так не розбещує, як безкарність, та в наші дні слідом полізла й зовсім уже плюгава дрібнота, якісь там сербські кримінальники: С. Мілошевич, Р. Караджич, Р. Младич…
Справедливість, віддамо їй належне, спала у ХХ ст. спокійно та міцно, як ніколи раніше, але — на що ж тут було й сподіватись? Коли навіть з очей уславленої Феміди, послугами якої світ користується щоденно, — так і досі ніхто не наважився (за тисячі років!) зірвати оту її дурну пов’язку. А, хіба можна вимірювати справедливість на сліпо? — подумайте самі…
8. Післямова до незабутнього 1937
Зробимо деяку необхідну післямову до розповіді про “Велике Полювання”, яка має істотно доповнити попередній формальний аналіз подій. Має перенести нас з ідеологічних вершин, до — так би мовити, повсякденної кухні московського терору. Справа в тому, що не було в Україні міста (поготів — обласного центру), де би тоді, у 1937 (як до нього, так після нього), — не розстрілювали масами ні в чому не винних людей; та місце поховання яких не зберігалося би у стислій таємниці. Хоча й часом, адже була війна, документи про поховання і його місце загубилися й для самого НКВД. Неприємна подія, зокрема, сталася в часи Л.І. Брєжнєва в Дніпропетровську, коли екскаваторник на будові нового “жилмассіва” вздовж Запорізького шосе, копаючи ров під фундамент, витягнув ковшем низку трупів, руки яких були зв’язані за спиною спільним дротом (почерк НКВД). КҐБ тоді негайно закрило доступ до місця, а працю продовжено тільки згодом. Людей сповістили, ясна річ, що то німецька робота. Але, то було з галузі неприємних сюрпризів. Звичайно про такі місця пам’ятали якісь люди, але страхалися про це розголошувати. Але, все це, як і масовий злочин в Катині, було підчас війни викрито німцями; першою стала Вінниця.
Тут потрібне певне пояснення. Німці й самі були майстри розстрілювати, та й розстрілювали тих самих, що й московські більшовики — українців. Власне, за тим і були допущені Сталіним в Україну; та, ще на те, зрозуміло, щоби потім розв’язати руки собі: “сотруднічал с нємцамі!”
Але, були — природно, й розходження. Саме на те, аби відволікнути увагу від власної розстрільної діяльності — їм і було вигідно розкривати світові московські звірства в Україні. Вінниця, як ми вже зауважили, стала першою в довгому листі. З цієї нагоди прокоментуємо дещо свідоцтва безпосереднього учасника цих викривальних подій, перекладача німецької урядової комісії, українця–еміґранта (втім — як же добре знайомого зі совєцькою дійсністю!) Михайла Селешка (Вінниця, Торонто, 1991; книга була ще одночасно видана в Нью Йорку, Лондоні та Сіднеї). Розлеглі витяги з неї оприлюднив 1992 журнал “Україна” (№№ 20–23), з якого й наводимо наступні посилання. Справа почалася з того, що:
До розкриття московського злочину у Вінниці дійшли так: в зимі 1942 на 1943 рік німецьке військо, що стояло у Вінниці, довідалось від місцевого населення, що в одному з передмість був за більшовиків засекречений об’єкт. Той об’єкт — відгороджений від світу високим плотом з дощок і довкола нього постійно стояли стійки НКВД. Серед населення ходили чутки, що на тому відгородженому клапті землі був сад і в саду позакопували більшовики масу постріляних людей. Початково це були тільки чутки. Дня 23 травня 1943 року почали копати землю в саду і дійсно відкрили багато гробів і в них масу трупів. Від того дня прийшла в рух ціла німецька урядова машина.