З любов’ю, Обрі

— Не переймайся цим, — обличчя дядька Девіда трохи розслабилося. Його підборіддя і ніс були схожі на мамині. — Вона не хотіла зробити тобі боляче. Її лікар сказав мені, що вона настільки була вражена тим, що сталося, — і з часом її горе не зменшувалося, а, навпаки, збільшувалося, — що її мозок вирішив, що найкраще — прикинутися, ніби нічого не сталося. У вашому будинку, де не вистачало твого тата й сестри, прикидатися було нелегко, тож вона мусила поїхати. Якщо це вона сама поїхала, то, можливо, з вами трьома усе гаразд десь в іншому місці. Вона більше не могла впоратися з болем, тому сіла в машину і просто… їхала. Лікар сказав, що з нею все буде добре. Вона вже починає повертатися.

— Якою… якою вона була? — запитала я.

— Що ти маєш на увазі?

— Коли була дитиною. Якою вона була?

— О, — дядько Девід замислився на хвилину.

Витиснув свій лимон у воду, а потім помішав її трубочкою.

— Ліззі була хорошою. Чудовою. Вона була милою, любила бути в центрі уваги і зазвичай отримувала найбільше уваги, бо була найменшою. Але, знаєш, вона ділилася нею. Вона весь час хотіла бути з одним із нас — хоча б із кимось.

Це було схоже на Саванну. Можливо, часом Саванна нагадувала мамі її саму.

Дядько Девід відкрив гаманець і витягнув фото чотирьох дітей — себе самого і трьох своїх сестер. Він вивчав фотографію, а потім передав її мені. Мій погляд зупинився на найширшій усмішці, яка осяювала обличчя найменшої дівчинки.

— Я знаю, що ти шукаєш, — він зітхнув. — Я також шукаю. Якоїсь підказки, що щось було не так…