З любов’ю, Обрі

— З нею все добре.

— То чому я не можу з нею побачитися? Чому вона не дзвонить? Ти сказав, що їй подобається, коли приходять гості. Я можу бути гостем.

— Що ж, люба… вона все ще звикає. Їй треба ще трохи часу, щоб прийти до тями, одужати. І тобі так само. Якби ти побачила її зараз, вона, мабуть, була б схожа на маму, з якою ти жила влітку… Ми хочемо, щоб ти побачила її, коли їй буде трохи краще, коли вона буде більше схожа на маму, яку ти пам’ятаєш.

Я взяла сільничку, перевернула її і витрусила жменю солі на цукрові пагорки.

— Вона говорила щось про мене? Вона на мене сердиться? — запитала я.

— Чому вона мала б на тебе сердитися? — запитав дядько Девід у відповідь.

Я розрівняла руками море з солі та цукру, а потім зібрала все у круту гору. Мізинцем зробила на вершині заглибину. Потім змела все це в руку і скинула зі столу на підлогу.

— Знаєш, — сказала я. — Я чула, як вона їхала.

— Ти чула? Чому ти не розповіла комусь?

— Я не знала, що вона їде назовсім. Це було вранці, і я ще була в ліжку. У будинку було тихо. Вранці завжди було тихо, відколи там стали жити лише ми двоє. Якщо мама й вставала раніше за мене, то я чула, як вона на кухні робить собі каву. Іноді вона впускала чашку на підлогу і плакала, і мені треба було прибрати і допомогти їй. Тож я завжди прислухалася.

— Одного ранку я почула, що вона ходить по будинку. Це не було аж так дивно. Потім я почула, як захряснулися вхідні двері. Двері авто. Завівся двигун, і вона поїхала.

— Ти встала? Щоб піти за нею?

— Ні, я…

Я заплющила очі, щоб подумати. Закрила їх руками. Спогад був десь далеко.

— Я думала, може, все нормально. Думала, що вона поїхала лиш ненадовго. Я була навіть рада, що вона щось робить. Думала, що вона повернеться.

— Тож того ранку?..

— Я пішла спати. Було так тихо, спокійно, але не так, як коли мама була вдома. Це було по-іншому. Я почувалася самотньою, і мені це подобалося. Коли я встала, уже був майже час обіду. Вона не верталася, тож я знайшла щось поїсти й увімкнула телевізор. От тоді я й стала думати, чи повинна я хвилюватися.

— Ти хвилювалася?

Я похитала головою.

— Я не хотіла. Тож просто викинула її з голови.

— Коли вона увечері не повернулася…

— То було страшно. Але я мусила діяти так, ніби то мене не обходить. Я мусила. Я сердилася на неї, що вона така… така…

— Усе гаразд. Розкажи мені.

— Якщо вона не переймалася тим, чи в мене все добре, чому я повинна була хвилюватися за неї? Це ж вона мене покинула.

Дядько Девід кивнув.

— Але була ще одна частина мене, яка справді не хотіла, щоб на неї сердився іще хтось. Я хотіла, щоб нас лишили в спокої. Навколо всі продовжували казати, що їм дуже прикро, але ніхто не знав, як ми почувалися.

— Я розумію, Обрі.

— Так?

— Думаю, так.

— Це було неправильно, чи не так?