З любов’ю, Обрі

— Ходімо глянемо, що в домовині, — сказав Крістіан.

Він показав углиб кімнати. Там стояла така картонна домовина, залізши рукою в яку, можеш відчути зогнилий труп. Там, мабуть, якась гидота — нутрощі зі спагеті чи очищені від шкірки виноградини-очі.

— Я піду, — сказала Бріджет.

— Ідіть перші, — махнула я їм.

Насправді я не хотіла дивитися, що там, у тій домовині.

Я пробиралася до столу з їжею. Біля стіни сидів Маркус і будував піраміду з цукерок.

— Привіт, Маркусе! — сказала я, сідаючи на стілець поруч із ним і знімаючи свого ковбойського капелюха.

Я не була впевнена, як говорити з ним про те, про що я збиралася.

— Я бачила тебе сьогодні в Емі.

— Так.

— Вона тобі допомагає?

Він стенув плечима.

— Вона хороша.

— Так, — я погодилася. — Чому ти до неї ходиш?

— Сімейні обставини, — відповів він.

— О, — сказала я. — У мене також.

Я була готова припинити цю розмову, та Маркус продовжив.

— Тато пішов від нас. Минулого року.

— Мені дуже шкода, — сказала я.

— Тато пішов, бо я погано поводився.

— Ні, Маркусе, не тому.

— Тому. Я ніколи не міг всидіти на місці. Весь час галасував. Не міг нормально повечеряти. Це те, що він весь час казав мені: «Сядь спокійно!», «Втихомирся!», «З’їж вечерю!».

Я не знаю, що змусило мене це зробити. Добре, що на вечірці було темно, і наші руки не було видно під чорною паперовою скатертиною. Я взяла Маркусову руку. Вона була липка й гаряча, але я все одно її тримала. Маркус здавався здивованим.