З любов’ю, Обрі

— Відпустімо одна одну, — запропонувала бабуся. — А то попадаємо разом.

Я відпустила бабусину руку, нахилилася вперед, підняла ногу і опустила, потім повільно відштовхувалася то однією, то іншою ногою, аж поки не зробила коло, уникаючи інших ковзанярів. Тіло нарешті пригадало, що треба робити, коли ти на роликах.

З бабусиним тілом була зовсім інша історія. Воно вже мало б пригадати, як їздити на роликах, та, здавалося, боялося цього. Коли я, йдучи на друге коло, наздогнала бабусю, вона розставила в сторони руки, щоб втримати баланс, і рухалася дуже повільно.

— Мені треба бути дуже обережною, — сказала вона, — інакше я приземлюся на свій зад.

— Спробуй, у тебе вийде, — відповіла я.

Я знову поїхала по колу. За хвилину мене відвідала думка: якщо бабуся заб’ється, хто про неї піклуватиметься?

Коли я повернулася до неї, вона таки приземлилася на свій зад.

— Ой! — вигукнула бабуся.

Я їздила перед нею. Вона тихенько сміялася.

— Це ж треба! — вигукнула вона, коли нарешті перевела дух.

У зморшках навколо очей від сміху зібралися сльози.

— Вставай, — сказала я, тягнучи її за обидві руки.

Щоб обминути нас, ковзанярі мусили змінювати напрямок руху в останню секунду.

— Якщо будеш так мене тягнути, також впадеш.

Я відчула, як десь зі шлунка піднімається сміх, і гепнулася на коліна перед бабусею.

Ми так сильно сміялися, що не могли піднятися.

— Бабусю! Ми всім заважаємо, — я затамувала подих, поки повз нас проїжджали хлопчик і дівчинка, тримаючись за руки над нашими головами.

Ми підповзли до стінки катка і повставали. Бабуся витерла очі тильною стороною долоні.

— Я вже можу триматися рівніше, — сказала бабуся. — Думаю, тепер можна триматися за руки.

Ми знову взялися за руки і повернулися на каток.