З любов’ю, Обрі
- Автор: Лафлер Сюзанн
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-289-5
- Переводчик: Наталія Ясіновська
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «З любов’ю, Обрі». Краткое содержание книги:
— Що? Не знаю.
— Так, — сказала Бріджет. — Він дуже милий.
— Справді? Відколи це?
— Від сьогоднішнього ранку.
Обличчя Бріджет стало замріяним.
— Крістіан Річардс.
Я стала сміятися.
— Ти закохалася!
Замріяність зникла з обличчя Бріджет, вона насупилася.
— Хто би говорив. Це ти закохалася. В Маркуса.
— Ні! — заперечила я.
Я зиркнула туди, де разом із хлопцями сидів Маркус. Я не була в нього закохана. Не могла цього пояснити. Щось у ньому привертало мою увагу, але я до пуття й сама не знала, що саме.
— Ти вже закінчила? — раптом запитала Бріджет.
— Що? Ні.
— Дивись, Крістіан іде до смітника. Пішли викинемо наше сміття. Зможемо з ним привітатися, — запропонувала Бріджет.
Я закотила очі, але згребла залишки обіду в паперовий пакет і дозволила їй стягнути мене з лавки.
— Привіт, Крістіане! — вигукнула Бріджет, коли ми підійшли до смітника.
— Привіт! — відповів Крістіан. — Прийдете на мою геловінську вечірку?
— Ми ще не знаємо, — сказала Бріджет. — Може, й побачимося там.
— Гаразд, па, — сказав Крістіан і повернувся до свого столу.
Бріджет вивела мене з кафетерію в дівчачий туалет.
— Він запросив нас на геловінську вечірку!
— Усі запрошені. Ми отримали запрошення поштою. Вечірку влаштовують батьки.
— Мені так… Ти хочеш піти по цукерки на Геловін [8]?
Ми з Саванною щороку ходили збирати цукерки. І цього року ми мали йти лише вдвох, без батьківського нагляду, бо я нарешті стала достатньо доросла.
Я більше ніколи не ходитиму на Геловін по цукерки.
— Ні, — сказала я. — Давай підемо на вечірку.
Аж коли я побачила Емі, зрозуміла, що насправді не хочу її бачити. Вона була Пастушкою Бо [9]. У величезному платті, величезному чепчику і з пастушим ціпком.
Я помахала їй і вщипнула Бріджет за лікоть, щоб скерувати її до столу з їжею. Я думала, що там точно будуть M&Ms, але, крім того, були ще шоколадні кексики з оранжевим кремом, піднос з овочами і соусом, і сандвічі з індичкою на м’якеньких булочках — мабуть, щойно з пекарні.
Я взяла селеру і моркву і поклала собі в тарілку. Бріджет скорчила смішну мармизку і поклала мені на тарілку ще й сандвіч із індичкою і кекс.
Вечірка була у класі поруч із кабінетом Емі. Прийшла ціла купа народу. Кожен привів зі собою друга, тож лише половина дітей відвідували Емі. Але всі перемішалися, і вже неможливо було визначити, хто є хто, хоча Маркус прийшов без друга. Я бачила, як він вітався з Емі. Коли він говорив до неї, його усмішка стала ширшою, і навіть очі сміялися. Вона легенько торкнулася його плеча, коли мала йти вітатися з іншими.
Я стежила за Маркусом, коли він пішов по їжу. Він був якийсь інакший — щось змінилося в його очах.
Хтось підійшов до Маркуса і запулив у нього M&Ms. Маркус засміявся, взяв лівою рукою цукерку і щиглем запустив її в хлопця.
Та коли хлопець пішов, Маркусова усмішка знову зникла.
Я зрозуміла, що Маркус сумний. Іноді я забувала, що я не єдина людина на світі, яка може бути сумною.
Ми з Бріджет вирішили вбратися ковбойками на геловінську вечірку Крістіана. Я вдягнула джинсову спідницю, білу блузку без рукавів, плюс колготки і джинсовий жакет — бабуся сказала, що я мушу їх вдягнути, бо холодно. Ми заплели коси і намалювали на щоках одна одній веснянки. Бріджет позичила мені ковбойський капелюх і чоботи.
На вечірку нас відвезла мама Бріджет. Коли ми приїхали, більшість запрошених уже були на місці. Вечірка відбувалася на підвальному поверсі. Зі стелі звисали стрічки з оранжевими лампочками, блимали гарбузи-ліхтарики — ото й усе освітлення. Крістіан і його мама нанизували на мотузок пончики з дірками посередині. Крістіанів тато облаштовував на брезенті майданчик для вирізання гарбузів. Хлопці товклися поруч і кидалися гарбузовими нутрощами. Я хотіла вибрати гарбуза, але Бріджет взяла мене за руку і потягнула до пончиків.
— Для чого вони підвішують пончик? — пошепки запитала я.
— Це така гра, — пояснила Бріджет. — Ти маєш з’їсти пончик без допомоги рук.
Голосніше вона сказала:
— Привіт, Крістіане!
— Привіт, дівчата, — відповіла замість Крістіана його мама. — Пригощайтеся пончиками.
Я підійшла ближче. Поки їла свій підвішений пончик, мені на ніс сипалася цукрова пудра. Бріджет сміялася з мене, але, очевидно, сама не збиралася грати в цю гру — щоб не мати безглуздий вигляд перед Крістіаном.