Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Як я вже розповідав раніше, я був знайомий з дивними студіями Гарлі Воррена, і до певної міри теж ними займався. З його розлогої колекції дивних рідкісних книг про заборонені речі я прочитав усі, що були написані добре знаними мені мовами; але це мізер порівняно з тими книжками, які були написані незрозумілими мені мовами. Більшість, здається, були арабською, але та дияволонатхненна книга, що привела нас до кінця, — книга, яку він забрав геть із цього світу у своїй кишені, — була написана літерами, подібних яким я ще ніколи й ніде не бачив. Воррен нізащо не погоджувався розповісти мені, про що ця книга. Стосовно природи наших дослідів — чи маю я знову повторювати, що я далекий від повного розуміння? Ця моя нетямущість зараз видається мені милосердям, бо його наукові досліди були жахливі, і я віддавався їм радше з удаваним ентузіазмом, аніж з непідробною цікавістю. Воррен завжди гнітив мене, а іноді я його боявся. Пригадую, як я здригнувся від виразу його обличчя у ніч перед тим жахливим випадком, коли ми без угаву обговорювали його теорію: чому деякі трупи ніколи не розкладаються, а тисячоліттями лежать у своїх могилах, непідвладні тліну. Але зараз я його не боюся, бо, підозрюю, він спізнав жахи за межами мого розуміння. Тепер я боюся за нього.

Ще раз повторю, що я не маю цілковитого уявлення про нашу мету тієї ночі. Звісно, вона була якось пов’язана з тією давньою книжкою, яку Воррен приніс із собою, — тією давньою книжкою, написаною незрозумілими літерами, яку він за місяць перед тим отримав з Індії, — але я присягаюся, що й гадки не маю, що ми того вечора збиралися знайти. Ваш свідок каже, що бачив, як ми о пів на дванадцяту з вершини Ґейнезвіл прямували до Великого Кипарисового Болота. Це, либонь, правда, але про це у мене не збереглося чітких спогадів. Картина, що запала в мою душу, стосується єдиного епізоду, а тоді уже мало б бути далеко за північ, бо серпик старого місяця високо завис у захмареному небі.

Те місце було цвинтарем, настільки давнім, що я тремтів від розмаїтих знаків незліченних років. То був глибокий сирий видолинок, порослий високою травою, мохом і дивними повзучими рослинами, сповнений якогось смороду, що його моя дивна уява абсурдно порівняла з гнилим камінням. Скрізь виднілися ознаки занепаду і пустки, і мені не давала спокою думка, що ми з Ворреном є першими живими істотами, які вторглися у смертельне мовчання століть. Над краєм долини потьмарений серпик старого місяця прозирав крізь ядучі випари, які, здавалося, зринали із незнаних катакомб, і в його слабкому сяйві я розгледів зловісні обриси стародавніх плит, урн, кенотафів[31] і мавзолейних фасадів; пощерблених, порослих мохом, поплямованих вільгістю, частково прихованих у буйному розмаїтті хворобливої рослинності. Моє перше враження від власної присутності в цьому некрополі склалося тоді, коли ми з Ворреном, кинувши на землю речі, які ми, здається, несли, зупинилися перед якоюсь напівзруйнованою гробницею. Я оце пригадав, що у мене був із собою електричний ліхтар і дві лопати, а мій супутник ніс такий самий ліхтар і портативний телефонний апарат. Ми не перемовилися жодним словом, бо, здавалося, і місце, і завдання були нам знайомі; не гаючи часу, ми схопили лопати і почали зчищати з плаского стародавнього надгробка траву, плющ і нанесену землю. Розчистивши усе поховання, яке складалося з трьох величезних гранітних плит, ми трохи відійшли назад, щоб побачити увесь мавзолей; Воррен же, здавалося, подумки щось підраховував. Тоді він повернувся до гробниці і замість важеля послуговуючись лопатою, спробував трохи підняти плиту, яка лежала найближче до кам’яної руїни, що свого часу була пам’ятником. Йому це не вдалося, тож він попросив мене допомогти. Нарешті спільними зусиллями ми зрушили камінь, підняли його і перевернули набік.